Вовк-тотем - Цзян Жун
— Розумно, розумно, — кивав головою Бао Шуньґуй, — берегти пасовища — запорука розвитку скотарства, я запам’ятаю. Я можу частіше запрошувати кадровиків відвідувати бригаду і власними розпорядженнями змушувати скотарів переїжджати. Я накажу, щоб конопаси ходили за табуном усі 24 години на добу й підганяли табун переміщатися з місця на місце в горах, а не вигризати та виривати все до травинки на одному місці. А ще я збираюся раз на місяць перевіряти стан пасовищ, і якщо якесь із них буде надмірно виїдене, я буду вираховувати трудодні з цієї скотарської групи. А ті групи, які оберігатимуть свої пасовища, я буду нагороджувати й визнавати передовими. Я задію суворі військові методи керівництва, адже я не вірю, що не можна належно керувати Орхоном… Однак з приводу того, як охороняти пасовища завдяки вовкам, я все ще не розібрався. Невже вовки такі важливі?
Побачивши, що Бао Шуньґуй з цікавістю хотів би продовжити розмову, Улзій посміхнувся й сказав:
— Ти ще не знаєш, що сімейка щурів за рік з’їдає трави більше, ніж один великий дзерен, а ховрахи восени ще й заносять травинки у свої нори, щоб заготувати собі їжу на більш ніж піврічну зиму. Одного разу восени я розрив декілька їхніх нір і побачив усередині чималенькі оберемки трави, причому гарної і з зерном. Ховрахи — плодовиті, поросяться по чотири-п’ять разів на рік і в одному виводку їх більше десятка, тож за рік з одного виводка виходить аж десять! От і порахуй — коли ці виводки розростаються, у скількох овець вони забирають траву за рік? Зайці — так само: теж декілька виводків за рік і з двох зайців — ціла купа наостанку. Байбачі нори ти бачив, через них ціла гора стала всередині пусткою. Я приблизно підрахував, що трави усі ці тварини з’їдають за рік у декілька разів більше, ніж 10 000 голів худоби на всьому пасовищі! Наше господарство таке велике — його землі дорівнюють одному повіту на континенті, однак людей у ньому — не більше тисячі, а якби не приїхали молоді інтелігенти, то на всьому пасовищі й тисячі чоловік не набралося б. Чи зможе така купка людей знищити декілька мільйонів гризунів і диких копитних?
— Однак я тут уже понад рік, а бачив лише декількох зайців, — зауважив Бао Шуньґуй, — поряд із комітетом щурів багацько, але в інших місцях мені трапилися одиниці. А от байбаків і їхніх нір, правда, бачив чимало. Дзеренів — дійсно багато, я декілька разів бачив їхні зграї, що мали більше 10 000 особин, ще й убив з рушниці трьох-чотирьох із них. Дзерени — це справді велике лихо, аж серце болить дивитися, як вони вигризають траву.
— В Орхоні пасовища гарні, трава висока й густа, тож і ховає ховрахів та зайців, — сказав Улзій, — якщо уважно не придивишся, то й не побачиш їх. Тільки восени їх видно, тоді в степу скрізь стають помітними купки трави — це ховрахи сушать собі «сіно», а коли воно висихає, заносять у свої нірки. Дзерени — ще не найбільше лихо, вони тільки їдять траву, а не риють землю і не виривають з-під неї пісок. Але ховрахи, зайці й байбаки — і траву їдять, і нори риють, і ще й поросяться як чорти, тож якби не було вовків, ці гризуни за декілька років з’їли б усю траву в Орхоні й б перерили його на пустку, і була б тут сама пустеля. Тож якщо ти так затямився перебити всіх вовків, май на увазі, що через три-п’ять років ти точно втратиш посаду голови.
Бао Шуньґуй гигикнув і сказав:
— Я до сих пір знав тільки, що коти ловлять гризунів, ще орли й змії можуть їх їсти, але я ще не чув, щоб вовки ловили гризунів! Навіть кажуть, що коли собака ловить мишей — займається не своєю справою,[105] як же ж вовки можуть займатися такими дріб’язковими справами? Вовки їдять овець і коней, а з гризуна м’яса — вовкові на один зуб, тож я щось ніяк не второпаю, як це вовкам удається їх їсти.
— Усі, хто приїжджає із сільських районів, ніколи не можуть цього второпати, — зітхнув Улзій. — Якщо ви не проведете спеціального дослідження, то справді можете припуститися великої помилки. А я в степу виріс, я дуже добре знаю вовків. Звичайно, вовки полюбляють їсти велику худобу — корівку, овечку чи конячку, однак худобу доглядають люди, тож у випадку невдачі вовк не тільки не з’їсть корівку, а ще й своє життя втратить. Що ж до диких копитних — дзеренів, то вони так швидко бігають, що їх не так легко і впіймаєш. От у порівнянні й виходить, що ховраха набагато легше впіймати. Раніше бідняки в степу, особливо в голодні роки, також виживали завдяки гризунам. Я в дитинстві був рабом, і коли недоїдав, теж частенько ловив ховрахів і їв. У степу ховрахи великі й жирненькі, маленькі — розміром з долоню і важать два-три ляни,[106] а великі можуть досягати й одного чи в висоту й важити більше цзіня, тож трьома-чотирма ховрашками можна й наїстися. А якщо вловиш більше й не з’їси, можна їх оббілувати й пов’ялити м’ясо — теж смачно, ще й гарно зберігається. Якщо не віриш, зачекай, поки в мене буде час, я вловлю декількох і запечу тобі на пробу, подивишся, яке в них ніжне м’ясо. Колись Су У та Чингісхан, перебуваючи в степу, їли м’ясо гризунів.
Вираз обличчя Бао свідчив, що йому ніяково про це слухати, однак Улзій не дивився на нього, а продовжував:
— Одного року був один начальник, який приїхав на прикордонну станцію
