Переможець завжди самотнiй - Пауло Коельо

Розмова перетворюється на з’ясування стосунків між подружжям.

— Ви поговоріть собі, а я, певно, піду.

Ігор не відповідає нічого. Він і далі дивиться на море, але націлює пістолет на Хаміда, наказуючи йому не ворушитися.

Він божевільний. Його видимий спокій здається небезпечнішим, аніж люті викрики та погрози.

— Але ти, — провадить він, так ніби не чув її слів і не бачив його спроби поворухнутися, — ти знайшла найпростіший вихід. Покинути мене. Ти не дала мені жодного шансу, не зрозуміла, що все, що я робив, я робив для тебе, заради тебе, щоб догодити тобі.

І все ж таки, попри всі ці несправедливості та приниження, я був готовий на все погодитися, аби тільки ти повернулася до мене. До сьогодні. До того часу, коли я став надсилати тобі послання, а ти вдавала, ніби тобі нічого не надійшло. Інакше кажучи, попри те що я приніс тобі в жертву життя кількох людей, ти не захотіла покинути все це, відмовитися від влади та розкоші.

Отруєний актор-зірка й кінорежисер, що перебуває між життям і смертю, — невже Хамід міг уявити собі таке, чого уявити не можна? І він розуміє ще одну істину, набагато серйознішу: чоловік, який сидить поруч, своїм зізнанням щойно підписав смертний вирок. Але кому? Або він заподіє собі смерть, або забере життя у двох людей, які знають тепер надто багато.

Можливо, він марить. Можливо, Хамід неправильно його зрозумів, але одне очевидно: час вичерпується.

Хамід дивиться на пістолет у руці росіянина. Дуже малий калібр. Якщо куля не влучить в одну з критичних точок на тілі, то великої шкоди вона не завдасть. Певно, росіянин не має великого досвіду в цьому, бо інакше він обрав би якусь потужнішу зброю. Він не розуміє, щó він придбав, певно, взяв першу річ, яку запропонували йому, сказавши, що вона стріляє кулями і може вбити.

Але навіщо вони зчинили оту какофонію нагорі? Невже вони не розуміють, що звук пострілу не буде почутий, якщо там гримітиме ця гидка пародія на музику? Невже хтось зможе помітити різницю між пострілом і одним із тих неприродних і бридких вилясків, якими вони забруднюють — авжеж, забруднюють, заражають, запаскуджують — атмосферу?

Росіянин застиг у нерухомій мовчанці, й це набагато небезпечніше, ніж якби він і далі говорив, потроху очищаючи своє серце від гіркоти та ненависті. Хамід знову зважує всі можливості, розуміючи, що діяти треба в найближчі кілька секунд. Кинути своє тіло між ним і Євою і схопити пістолет, недбало притулений до її грудей, хоч його палець і лежить на спусковому гачку? Рвучко викинути руки вперед, він відсахнеться від несподіванки, й у цю мить Єва вийде з лінії вогню. Росіянин націлить зброю на нього, але на ту мить він буде вже близько і зможе викрутити йому зап’ясток. Усе відбудеться протягом секунди.

Пора.

Можливо, його мовчанка на користь; він утратив зосередженість. А може, це початок кінця; він сказав уже все, що хотів сказати.

Пора.

У першу частку секунди м’язи його лівого стегна напружуються до краю й кидають його з усією навальністю та силою до Абсолютного Зла; його тіло втягується і звужується, коли він затуляє ним груди Єви, викинувши перед собою руки. Перша секунда триває, і він бачить дуло пістолета, націлене йому в лоб, — росіянин рухається набагато швидше, ніж він міг припустити.

Його тіло летить далі, у напрямку зброї. Йому треба було б поговорити раніше з Євою — вона ніколи не згадувала про свого колишнього чоловіка, адже він належав до її минулого, а вони ніби домовилися назавжди забути про нього й не воскрешати за жодних обставин… Усе відбувається, ніби при уповільненій кінозйомці, проте росіянин відхиляється зі спритністю кота. Пістолет у його руці не тремтить.

Перша секунда добігає кінця. Хамід бачить порух пальця, проте звуку пострілу не чує, лише відчуває, що якась страшна сила розколює йому череп. І в ту ж таки мить гасне його всесвіт, а з ним пам’ять про юнака, який мріяв домогтися великого успіху, про приїзд до Парижа, про батька та його крамницю тканин, про шейха, про боротьбу за те, щоб досягти свого місця під сонцем, про покази мод, про подорожі, про зустріч із коханою жінкою, про вино й троянди, про усмішки та плач, про останнє видіння повного місяця, про очі Абсолютного Зла, про налякані очі дружини — усе це гасне, усе зникає.

— Не кричи. Не кажи ні слова. Заспокойся.

Звичайно, вона не кричатиме, і безглуздо просити її, щоб вона заспокоїлася. Вона перебуває у стані шоку, вона перетворилася на смертельно перелякану тварину — попри свою дорогу сукню та дорогоцінності. Її кров уже не циркулює з колишньою швидкістю, обличчя блідне, голос пропадає, кров’яний тиск падає мало не до нуля. Ігор може зрозуміти, щó вона відчуває, свого часу він пережив те саме, коли побачив дуло рушниці афганського повстанця, націлене йому в груди. Людина впадає в ступор і неспроможна поворухнутися. Він тоді залишився живий, бо товариш устиг вистрелити першим. До сьогодні він зберігає глибоку вдячність однополчанину, який урятував йому життя. Потім усі думали, що це його водій, а насправді він вважав його своїм найближчим другом, вони часто розмовляли, й остання така розмова відбулася сьогодні, коли він зателефонував йому, щоб запитати, чи не подала Єва якогось сигналу про те, що одержала його послання.

Єва, бідолашна Єва. Щойно чоловік помер у неї на грудях. Реакції людей часто бувають непередбачуваними, і тоді вони діють так, як учинив цей йолоп, знаючи, що не має найменших шансів перемогти його. Реакція зброї теж буває непередбачуваною. Він розраховував, що куля вилетить із протилежного боку голови, вирвавши шматок мозку, але під тим кутом, під яким йому довелося вистрелити, вона,