Прислуга - Кетрін Стокетт
Я потискаю її руку.
— Ти прекрасна людина, Мінні.
Вона закочує очі та висолоплює язика, наче я їй подала тарілку з печивом для собаки.
— Я знала, що ти старієш, — промовляє вона.
Ми обоє тихо сміємося. Пізно, і ми такі втомлені, але вона встає, ще наповнює свою чашку кавою та ставить мені чашку чаю. Я повільно п’ю. Ми розмовляємо до пізньої ночі.
Наступний день субота. Ми всі в будинку. Уся сім’я Ліфолт плюс я. Навіть містер Ліфолт сьогодні вдома. Моєї книжки на столику біля ліжка немає. Певний час я не знаю, де міс Ліфолт її поклала. Тоді помічаю на дивані її сумочку: вона запхнула її досередини. Отже, кудись носила. Я заглядаю та бачу, що закладки зникли.
Хочу зазирнути в її очі та з’ясувати, що їй відомо, але більшість дня міс Ліфолт перебуває на кухні, намагаючись приготувати торт. Не дозволяє мені зайти й допомогти. Каже, що це не такий, як один із моїх тортів, це вишуканий рецепт, який вона взяла із журналу «Гурман». Завтра вона дає легкий сніданок для своєї церкви: їдальню заставлено речами для святкування. Вона позичила три каструлі для підігріву їжі у міс Лу-Енн і вісім наборів срібла у міс Гіллі, тому що прийде чотирнадцятеро осіб, а Бог заборонив будь-кому з їхньої церкви використовувати стару хорошу металеву виделку.
Малюк грається з Мей Моблі в її спальні. А містер Ліфолт никається будинком. Подеколи він зупиняється перед спальнею Крихітки, потім крокує далі. Мабуть, думає, що йому слід гратися з дітьми, оскільки субота, але, припускаю, не знає як.
Тому для мене лишається не так багато місць куди піти. Тільки друга година, але я вже прибрала все до найвіддаленішого закутка, відполірувала ванну, випрала одяг. Попрасувала все, навіть зморшки на своєму обличчі. Вигнана з кухні, я не хочу, щоб містер Ліфолт вважав, що вся моя робота — це ігри з дітьми. Нарешті починаю ходити колами також.
Коли містер Ліфолт байдикує в їдальні, я заглядаю й бачу, що Мей Моблі з папірцем у руці навчає Росса чогось нового. Вона любить гратися з маленьким братом у школу.
Іду до вітальні та беруся вдруге витирати пил із книжок. Мабуть, мені не треба йти прощатися з нею про всяк випадок сьогодні, коли всіх так багато.
— Ми гратимемо в гру, — долинає до мене, як Мей Моблі гукає своєму братові. — Тепер ти сідай за стіл, тому що ти у Вулфворсі й ти темношкірий. І ти повинен там сидіти, що б я не коїла, або сядеш у тюрму.
Іду до її спальні якомога швидше, але містер Ліфолт уже там, спостерігає від дверей. Я стою позаду нього.
Містер Ліфолт схрещує руки на своїй білій сорочці. Схиляє голову набік. Моє серце б’ється зі швидкістю одна тисяча миль за годину. Я жодного разу не чула, щоби Мей Моблі згадувала наші секретні історії ще перед кимось, окрім мене. І то тоді, коли її мами немає вдома та ніхто не чує, лише будинок. Але вона так цим захоплена, що й не зважає, що тато слухає її.
— Добре, — продовжує Мей Моблі та допомагає йому повільно вибратися на крісло. — Россе, тобі треба сидіти за вулворфським столом. Не вставати.
Я хочу озватися, але неспроможна видати жодного звуку. Мей Моблі підходить навшпиньки до Росса зі спини, висипає пачку олівців на його голову, і ті з гуркотом падають додолу. Малюк супиться, а вона суворо глипає на нього й наказує:
— Ти не можеш ворушитися. Ти мусиш бути сміливим. І жодних сліз.
Потім вона показує язика та стукає його ляльчиними туфельками. Малюк зиркає на неї так, наче хоче запитати: Чому я терплю такі нісенітниці? і, ревучи, сповзає зі стільця.
— Ти програв! — вигукує вона. — Тепер ходи, пограємося в «Назад до автобуса», твоє ім’я Роза Паркс.
— Хто тебе цього навчив, Мей Моблі? — запитує містер Ліфолт, і Крихітка рвучко озирається. Очі — ніби щойно узріла примару.
Я відчуваю слабкість у всьому тілі. Усе волає «зайди туди». Переконайся, що вона не встряне в халепу, та я не можу наважитися ввійти. Крихітка дивиться просто на мене за плечима свого тата, і містер Ліфолт обертається, бачить мене, а тоді повертається назад до неї.
Мей Моблі пильно дивиться на тата.
— Я не знаю. — Вона переводить погляд на настільну гру, що лежить на підлозі, мовби намірюється почати гратися нею знову. Я бачила, як вона це робить, мені відомо, що думає. Вона думає, якщо займатиметься чимось іншим і ігноруватиме тата, він просто піде.
— Мей Моблі, твій татко поставив тобі запитання. Де ти навчилася такого? — Він схиляється до неї. Мені не видно його обличчя, але я знаю, що він усміхається, тому що Мей Моблі засоромилася: Крихітка любить свого тата. А потім вона карбує голосно та чітко:
— Міс Тейлор навчила.
Містер Ліфолт випростується. Іде на кухню, а я назирці. Він повертає міс Ліфолт за плечі й каже:
— Завтра. Ти йдеш до школи та переводиш Мей Моблі до іншого класу. Більше жодної міс Тейлор.
— Що? Я не можу просто поміняти їй учительку…
Я затамувала подих, благаючи. Так, можеш. Будь ласка.
— Просто зроби це. — І так, як учиняють усі чоловіки, містер Ліфолт виходить за двері, де йому не потрібно нічого й нікому пояснювати.
Усю неділю я не припиняю дякувати Богові за те, що забрав Крихітку від міс Тейлор. Дякую, Боже, дякую, Боже, дякую, Боже, дзвенить у моїй голові, нібито піснеспів. Понеділкового ранку міс Ліфолт прямує до школи Мей Моблі, уся така ошатна, а я майже всміхаюся від повідомлення, що вона збирається зробити.
Коли міс Ліфолт іде, я працюю зі сріблом міс Гіллі. Після вчорашнього сніданку міс Ліфолт виклала його на кухонному столі. Я мию його та впродовж наступної години чищу, дивуючись, як це виконує однорука Ернестіна. Чистити столові прибори із візерунком «ґранд бароко» з усіма його завитками та петлями — це робота двох рук.
Після повернення міс Ліфолт кладе сумочку на стіл і каже.
— О, я мала повернути срібло цього ранку, але мусила піти до школи Мей Моблі. Я дізналася, що вона застудилася, бо чхала весь ранок, а вже майже десята година…
— Мей Моблі захворіла?
— Мабуть. — Міс Ліфолт закочує очі. — О, я запізнююсь до перукарні. Коли закінчиш чистити, піди занеси Гіллі срібло замість мене. Я буду після обіду.
Завершивши, я загортаю все срібло міс Гіллі в синю тканину. Іду виймаю Малюка із ліжка. Він щойно прокинувся, дивиться на мене й усміхається.
— Ходи, Малюче, анумо дамо тобі новий підгузок. — Я кладу його на пеленальний столик, знімаю мокрий. Господи всемогутній, там мало не три дитячі конструктори й одна шпилька для волосся міс Ліфолт. Дякувати Богу, це лише мокрий підгузок, нічого іншого.
— Хлопче, — сміюсь
