Прислуга - Кетрін Стокетт
Після цього вона виходить, за нею теленькає дзвіночок.
Я затримуюся біля вікна. На вулиці починає сіятись дрібний дощ, змочуючи глянсуваті машини та згладжуючи чорний тротуар. Я спостерігаю, як Лу-Енн забігає на парковку, і думаю: Так багато чого не знаєш про людину. Я розмірковую над тим, чи могла би полегшити її життя, якби спробувала. Якби ставилася до неї трішки краще. Чи не це було основним посилом книжки? Щоб жінки зрозуміли: Ми лише дві різні групи людей. Небагато нас розділяє. Не так багато, як я гадала.
Але Лу-Енн, вона осягнула мету книжки ще до того, як прочитала її. Цього разу саме я пропустила суть.
***
Того вечора я телефоную Ейбілін чотири рази, але лінію зайнято. Кладу слухавку й трохи сиджу в комірчині, вглядаючись у банки з варенням із фіг, закритим Константін до того, як фігове дерево загинуло. Ейбілін казала мені, що служниці постійно обговорюють книжку й те, що відбувається. Вона отримує шість або сім телефонних дзвінків щовечора.
Я зітхаю. Сьогодні середа. Завтра здаю свою колонку міс Мирни, написану шість тижнів тому. Я вже настрочила їх зо два десятки — знічев’я. Після цього нічого робити, окрім хвилюватись.
Іноді, коли мені нудно, не можу не замислюватися над тим, яким було би моє життя, якби я не написала книжки. У понеділок я би грала у бридж. А завтра ввечері відвідувала би збори Ліги та здавала б інформаційний вісник. Потім, у п’ятницю ввечері, Стюарт вів би мене на вечерю, і ми б гуляли допізна, і я була б утомлена, коли б ми йшли грати теніс у суботу. Втомлена, і задоволена і… розчарована.
Бо коли б Гіллі називала служницю злодійкою, а я би просто сиділа там і слухала. А коли Елізабет хапала би руку своєї дитини надто міцно, я би дивилася вбік, наче не помічаю цього. І я була би заручена зі Стюартом, не носила би коротких суконь, лише коротке волосся, і не думала би вчинити щось ризиковане, як-от написати книжку про темношкірих домробітниць, надто налякана, що він мене осудить. І оскільки я б ніколи не обманювала та не казала собі, що справді змінила думки таких людей, як Гіллі й Елізабет, мені більше не потрібно прикидатися, що згодна з ними.
Я виходжу із задушливої комірчини із панічним відчуттям. Взуваю свої чоловічі мексиканські сандалі та йду в теплу ніч. Повний місяць, і достатньо світла. Забула перевірити поштову скриньку вдень, а я єдина, хто взагалі це робить. Відкриваю її, а там один-єдиний лист. Він із «Гарпер енд Роу», отже, мав би бути від місіс Стайн. Я здивована, що вона щось надіслала сюди, бо всі контракти на книжку надходять на скриньку на пошті, про всяк випадок. Занадто темно, щоб читати, тому встромляю його до задньої кишені своїх синіх джинсів.
Замість піднятися стежкою, зрізаю шлях через сад, відчуваючи в себе під ногами м’яку траву, обминаючи ранні груші, які попадали. Знову вересень, і я тут. Усе ще тут. Навіть Стюарт переїхав. У статті про сенатора кількатижневої давності йшлося, що Стюарт перевів свою нафтову компанію до Нью-Орлеана, тож він знову може проводити час у морі на бурових установках.
Я чую хрускіт гравію. Одначе не бачу машини, яка їде доріжкою, тому що з якоїсь причини фари не ввімкнено.
Спостерігаю, як вона припарковує «олдсмобіль» навпроти будинку, глушить мотор, але залишається всередині. На нашому ґанкові горить жовте світло, мерехтливе через нічних комах. Вона сперлася на кермо так, наче хоче дізнатися, хто є вдома. Що у біса вона хоче? Я кілька секунд вглядаюсь. Тоді думаю: Дістатися до неї першою. Дістатися до неї до того, як вона скоїть те, що планує.
Я тихо перетинаю подвір’я. Вона закурює цигарку, викидає сірник через відчинене вікно на наш в’їзд.
Підступаю до машини ззаду, але вона мене не помічає.
— Чекаєш на когось? — запитую біля вікна.
Гіллі підстрибує та випускає цигарку на гравій. Вишпортується з машини, захряскує двері, задкуючи від мене.
— Не наближайся навіть на дюйм, — каже вона. Тому я зупиняюся там, де є, і просто дивлюся на неї. Хто б на неї не дивився? Її чорне волосся скуйовджене. Одне пасмо неохайно стирчить угору. Половина блузки незаправлена, жир розтягнув ґудзики, і я зауважую, що вона набрала ще ваги. І є… ранка. Вона в кутику рота, покрита кірочками та яскраво червона. Я не бачила Гіллі такою відтоді, як Джонні покинув її в коледжі.
Вона оглядає мене знизу вгору.
— Що ти якась гіпі тепер? Боже, твоя бідна мама, мабуть, дуже збентежена тобою.
— Гіллі, чому ти тут?
— Повідомити тобі, що я зв’язалася зі своїм адвокатом, Гіббі Ґудменом, який є в Міссісіпі експертом за номером один із законів про наклепи, і в тебе великі проблеми, міс. Ти сядеш у в’язницю, знаєш це?
— Ти не можеш нічого довести, Гіллі. Я обговорила це із правовим відділом «Гарпер енд Роу». Ми були дуже обережні, щоб залишитися невідомими.
— Ну, я на сто відсотків впевнена, що ти написала це, тому що у місті немає нікого вульгарнішого, як ти. Так злигатися з негритосками.
Справді незрозуміло, як ми були друзями. Я думаю про те, щоб зайти досередини та замкнути двері. Але в її руці конверт, і це змушує мене нервувати.
— Я в курсі, що є багато розмов, Гіллі, і багато пліток…
— О, ті розмови мене не ранять. Кожен у місті знає, що це не Джексон. Це якесь місто, яке ти вигадала у своїй маленькій хворій голові, і я також знаю, хто тобі допоміг.
Я зціплюю зуби. Їй, очевидно, відомо і про Мінні, і про Ловенію, але чи відомо їй про Ейбілін? Чи про інших?
Гіллі махає переді мною конвертом і хрипить:
— Я тут, щоби повідомити твою матір про твій учинок.
— Ти збираєшся набрехати на мене моїй мамі? — Я сміюся, але правда в тому, що мама не знає про це нічого. І я хочу, щоб так і тривало. Вона буде нажахана та засоромлена через мене… зиркаю на конверт. А якщо це зробить її хворою знову?
— Так, без сумніву.
Гіллі піднімається сходами, високо задерши голову.
Я швидко рухаюсь слідом за нею до вхідних дверей. Вона їх відчиняє та заходить так, наче до власного дому.
— Гіллі, я тебе сюди не запрошувала, — говорю я, вхопивши її за руку. — Іди…
А потім з-за рогу з’являється мама, і я відпускаю руку.
— Ого, Гіллі, — каже мама. Вона в халаті, її палиця погойдується під час ходьби. — Минуло так багато часу, люба.
Гіллі кліпає декілька разів, витріщаючись на неї. Хтозна, Гіллі більше шокована виглядом моєї мами чи навпаки. Мамине колись густе каштанове волосся тепер біле та рідке. Тремтяча рука на палиці, мабуть, як рука скелета для того, хто її не бачив. Але найгірше, у мами немає всіх зубів, лише передні. Ямки на її щоках глибокі, як у мерця.
— Місіс Фелан, я… я тут…
— Гіллі, ти
