Прислуга - Кетрін Стокетт

— Господи, міс Гіллі буде тут за п’ять хвилин. Краще їй пошвидше загасити ту пожежу. — Це божевілля, ми вболіваємо за неї. Це бентежить мій розум.

— Я набирала одноруку Ернестіну…. — Мінні замовкає. Певно, зайшла міс Селія. — Гаразд, вона пішла. Я набирала одноруку Ернестіну, і та розповіла, що міс Гіллі репетувала по телефону весь день. І міс Клара, їй відомо про Фанні Амос.

— Вона звільнила її? — міс Клара оплатила навчання в коледжі хлопця Фанні Амос, одна з хороших історій.

— Нє-а. Тільки сиділа із роззявленим ротом і книжкою в руці.

— Слава Богу. Зателефонуй мені, якщо почуєш більше, — прошу. — Не турбуйся, що відповість міс Ліфолт. Скажи, що це щодо моєї хворої сестри. — І, Господи, не карай мене за цю брехню. Найменше, що мені потрібно, так це те, щоб захворіла моя сестра.

За декілька хвилин потому, як ми повісили слухавки, теленькає дверний дзвінок — і я вдаю, що не чую. Я так нервую, що маю стикнутись лице в лице з міс Гіллі, після того, що вона набалакала міс Скітер. Не можу повірити, що вписала ту тріщину у формі літери «Г». Я виходжу до своєї вбиральні та просто сиджу, розмірковуючи про те, що трапиться, якщо мені треба буде покинути Мей Моблі. Господи, молюся я, якщо мені потрібно залишити її, дай їй когось доброго. Не покидай лише із міс Тейлор, яка їй втовкмачує, що темношкірі брудні, її бабусею, що витискає з неї подяки, та холодною міс Ліфолт. Вхідний дзвінок у будинку теленькає знову, але я зостаюся на місці. Зроблю це завтра, обіцяю я собі. Просто, про всяк випадок, попрощаюся з Мей Моблі.

Повертаючись, я чую розмову всіх леді за столом. Голос міс Гіллі гучний. Прикладаю вухо до кухонних дверей, боячись туди ввійти.

— …не Джексон. Ця книжка — мотлох, ось що. Б’юсь об заклад, її вигадала якась негритоска…

Чую скрип крісла й знаю, що міс Ліфолт збирається йти шукати мене. Більше не можу відкладати. Відчиняю двері, тримаючи в руках глечик із холодним чаєм. Іду навколо столу, опустивши очі.

— Я чула, що тією героїнею Бетті може бути Шарлін, — говорить міс Джені, широко вирячивши очі. Поряд із нею міс Лу-Енн дивиться кудись уперед, наче їй байдуже — чи так, чи так. Я б хотіла поплескати її по плечі. Якби я могла висловити їй мою радість, що вона є білою леді Ловенії, та нічого не викрити. Одна­че знаю, що не можу. І не можу нічого сказати про міс Ліфолт тому, що вона просто супиться, як завше. Та лице міс Гіллі пурпурове, ніби слива.

— А служниця в четвертому розділі? — продовжує міс Джені. — Я чула, що Сіссі Такер говорить…

— Книжка не про Джексон! — Міс Гіллі майже верещить, і я підстрибую, наливаючи чай. Крапля чаю випадково падає на порожню тарілку міс Гіллі. Вона дивиться на мене й, мовби магнітом, притягує мій погляд.

Тихо та непривітно цідить:

— Ти розлила, Ейбілін.

— Вибачте, я…

— Витри.

Тремтячи, я витираю ганчіркою, через яку тримаю глечика за ручку.

Вона вглядається у моє обличчя. Я змушена опустити очі. Відчуваю між нами напружену таємницю.

— Принеси мені нову тарілку. Ту, яку ти не забруднила своєю нечистою ганчіркою.

Приношу їй нову тарілку. Вона обстежує її та досить голосно сопе. Потім обертається до міс Ліфолт і говорить:

— Цих людей навіть не можна навчити бути чистими.

Цього вечора я маю сидіти в міс Ліфолт допізна. Тоді, як Мей Моблі спить, дістаю записник для молитов і починаю за списком. Я радію за міс Скітер. Вона телефонувала мені цього ранку й казала, що пристала на пропозицію про роботу. Через тиждень вона переїжджає до Нью-Йорка. Але, Господи, мені не вдається припинити підскакувати, щоразу, коли чую шум, гадаючи, що то, мабуть, міс Ліфолт заходитиме у двері й казатиме, що знає правду. Діставшись додому, я надто нервую, щоб ля­гати спати. У суцільній темряві йду до задніх дверей Мінні. Вона за столом, читає газету. Це єдина частина доби, коли вона не бігає навколо, щоб витерти щось, нагодувати когось або змусити діяти правильно. У будинку так тихо, що я розумію: щось не гаразд.

— Де всі?

Вона знизує плечима:

— Пішли спати або на роботу.

Відсуваю крісло та сідаю.

— Я просто хочу знати, що трапиться, — починаю. — Знаю, що повинна бути вдячною, що це не позначилося на мені, але від цього очікування божеволію.

— Станеться. Досить незабаром, — відповідає Мінні так, наче ми розмовляємо про каву, яку п’ємо.

— Мінні, як ти можеш бути такою спокійною?

Вона зиркає на мене, кладе руку на живіт, який раптом з’явився впродовж останніх двох тижнів.

— Знаєш міс Чотард, якій прислуговує Віллі Мей? Учора вона запитала Віллі Мей, чи вона поводиться з нею так погано, як та жахлива леді з книжки. — Мінні пирхає. — Віллі Мей відповіла, що їй є куди рости, але вона не така аж погана.

— Вона справді про це запитала?

— Тоді Віллі Мей розповідала їй про все, що всі інші білі леді робили їй, доброго та поганого, а та біла леді слухала. Віллі Мей каже, що вона там тридцять сім років, і це вперше вони сиділи за одним столом разом.

Крім Ловенії, це перша хороша новина, нами почута. Я намагаюся насолодитися нею. Одначе повертаюся до реальності.

— А як щодо міс Гіллі? Як щодо того, що говорить міс Скітер? Мінні, ти що, навіть ні трошки не стурбована?

Мінні відкладає газету.

— Глянь, Ейбілін. Я не брехатиму. Боюсь, Лерой уб’є мене, коли дізнається. Боюсь, що міс Гіллі підпалить мій будинок. Але, — вона хитає головою, — я не можу цього пояснити. У мене відчуття. Мабуть, усе відбувається так, як мало би.

— Справді?

Мінні немов сміється.

— Господи, я починаю висловлюватися так, як ти, еге ж? Певно, старію.

Я штурхаю її ногою. Силкуюся зрозуміти, звідки це в неї. Ми зробили щось сміливе та хороше. А Мінні, мабуть, вона не хоче бути позбавленою того всього, що супроводжує сміливе та хороше.­ Навіть поганого. Але я не можу вловити спокій, який вона відчуває.

Мінні зазирає назад у газету, але за трохи я виявляю, що вона не читає. Вона просто тупиться у слова, думаючи про щось інше. По сусідству захряскують дверцята чиєїсь машини — вона підскакує. І тоді я її бачу, ту тривогу, що вона прагне приховати. Але чому? Дивуюсь я. Чому вона це приховує від мене?

Чим довше дивлюся, тим більше осягаю, що зробила Мінні. Я не знаю, чому саме тепер до мене це доходить. Мінні змусила нас вписати історію про пиріг для того, щоб захистити нас. Не для того, щоб захистити себе, а щоб захистити мене й інших служниць. Знала, що це тільки погіршить ставлення