Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб

Медже дивиться у вікно. Рука повільно гойдає колиску і мертвий розпач стискає їй серце до фізичного болю.

Що робити?

Дитина палає, як у вогні. Сухий болісний кашель струшує її крихітне тільце. Давно вже не бере вона ані груді, ані соски і тане щодня, щогодини. Поки блимав каганець, Медже з жахом дивилася на її рученята. Ще тиждень тому були вони пухкенькі, наче перев'язані ниточками, а зараз… Боляче глянути на ці жалюгідні палички з синіми похололими пальчиками. А чорні запеклі губи тягнуться, ловлять повітря, наче дзьобик голодного пташеняти.

Медже розчинила вікно, пустила до хати нічний вітер. Він загасив каганець, і ось все частіше кидаються по кутках холодні сині блискавиці та сухо й тривожно шарудять тополі в саду.

Щось хрипить і свистить у грудях дитини, наче захлинається вона і ось-ось замовкне навіки. Медже безсило опустила руки і зціпила зуби, щоб не заридати.

Народилася вона торік навесні, коли спадали з яблунь білі пелюстки, а в гаю розквітли молочними крапельками конвалії. Влітку блукала тим гаєм Медже і жадібно вдивлялася в риси дитини. Хотіла і не могла вгадати, чия вона — Ібрагімова, Свиридовичева; чи то тих двох, що затягли її у темну щілину в жахливу ніч козацького нападу…

Дитина спить і не підозрює, з якою мукою вдивляється в неї мати, з яким розпачем і тугою шукає відповіді, відгадки, і раптом прокидається чи то збуджена вітром і сонцем, чи то її тоскним запитливим поглядом. Зморщується маленьке личко, і гучний розпачливий плач будить луну за рікою.

Тоді Медже забуває все. Це ж її дитина — крихітне, безпорадне життя, зароджене в надрах її істоти; безмежно рідна купочка, яку вона не проміняє ні на що в світі. Вона вколисує її, заспокоює і здригається від щастя і ніжності, відчуваючи під долонею тріпотіння її сердечка. І тоді — чи не однаково, хто дав їй змогу пізнати цю теплу, незрівнянну радість материної любові?!

Жадібно ловить вона її усмішку у перші проблиски свідомості. І коли дитина вперше вимовила рідне татарське слово «нене», — Медже тихо і радісно заплакала, наче з її синіх очей бризнуло теплим весняним дощем.

І все частіше з затаєною радістю пригадувала татарський закон, за яким народження дитини повертає рабині матері волю.

— Рости! Рости! — хотілося їй крикнути немовляті. — Міцній, бо ж не донести мені тебе на руках до сонячної, кримської землі, такої прекрасної — і принадної, начеб природа з'єднала в ній всю красу, яка тільки буває y світі!

І тоді все здавалося їй легким і байдужим: і насмішки, і важка праця, і самотність на чужині, і довге й безпорадне очікування Максима, що тільки повабив її мрією про нове щастя.

Перші місяці Свиридович тримав її у своїх покоях і для пихи одягав чепурно і розкішно, і перед гостями вихвалявся її красою; але коли материнство спотворило її струнку постать, його захоплення змінилося гидливою роздратованістю і він наказав їй перебратися до напівзруйнованої хатини, де зимувало кілька передержіїв, а тепер, навесні, гнили купи капусти та старі кінські запряги.

— Одружиться. Візьме собі ханум, — подумала Медже і, як мусульманка, не обурилася і не образилася, а тільки тихо, покірливо заплакала, тому що хата була непридатна для житла.

Але йшла весна, танув сніг, що так лякав її спочатку, і закляклими синіми руками тягала вона хати гнилу і мерзлу капусту, палила в печі солому і підмазувала глиняну долівку.

Баба Палажка довго гребувала татаркою і не хотіла їсти з однієї миски з нею.

— Ще наврочить або зачарує, як усі бусурмани, — говорила вона і плюскала у побитий полумисок трохи борщу та кидала їй скибку хліба. — Чи то мало було жінок осавулові?!

Але потроху лагідна покірливість Медже притамувала її огиду, і коли Свиридович вигнав татарку до хатини в садку, баба Палажка обурилася.

— От собака! Жінці родити час, а він її з хати жене до того чортового лігвища.

І з буркотінням попленталася подивитися, що там робить Медже на новому місці.

— Е, та ти, молодичко, не так робиш, — не витримала вона, бачачи, що Медже робить рідку побілку. — Підсип крейди. Та не жалій. Ще жменю! Ще! Та борошна, щоб не обсипалося.

І, помітивши, що Медже ледве розгинає натруджену спину, раптом вихопила в неї щітку і майже сердито гримнула:

— Лягай! Хіба ж можна так надсаджуватися! Про дитину й забула… Ех, ти!.. Та яка з тебе мати!..

Медже розгублено і ніяково посміхнулася, а баба Палажка постелила на лаві, вклала татарку і, як не поривалася Медже підвестися, суворо сварилася на неї карлючкуватим пальцем:

— Лежи! Лежи! Нема чого підводитися. Сама впораюся.

І стільки турботи і ласки почула Медже в бабусиному буркотінні, що на мить здалося їй, ніби лежить вона в Чабан-Таші, в рідній саклі, і, як у дитинстві, метушиться над нею стара знахарка Тайфіде.

Допізна поралася у хаті баба Палажка, а коли пішла до себе, хата була чисто вибілена, долівка і піч підмазані глиною, посуд і речі розкладені по полицях і розвішані по жердинках, а в повітрі стояла легка пара від вогких стін і добре натопленої печі.

Кілька днів одвідувала баба Палажка Медже, показувала, як палити в печі, як закривати затулку, щоб часом не учадіти, і щодня незатишний барліг передержіїв ставав чистішим, затишнішим і привітнішим.

Взимку Медже багато нашила пелюшок для немовляти. А баба Палажка замовила тесляреві колиску і сама з буркотінням вбила у сволок залізний гак.

І з ненависті до Свиридовича несвідомо народжувалася ласка і жалість до скривдженої татарки. Поки Медже жила в панському будинку, ходила в грезетових сукнях з плоєними брижами, наче в білому щільнику, — вона ненавиділа її, як панську полюбовницю, а тепер жалість не давала їй спокою. А коли старий Ничипір погнав татарку робити у полі, вона розлютіла:

— От пес паршивий! Погрався та й кинув. А ти, молодичко, не плач. Плюнь на падлюку! Ще надибаєш на доброго козака. Одружишся, господинею будеш.

Медже мовчала. Одвічна покора гасила прокльони на блідих вустах, і тільки кривилися вони болісною гримасою:

— Кисмет.

Свиридович то приїздив, то виїздив з дому, — заклопотаний формуванням загону у Московський похід. Він навіть забував спитати про Медже, а вона ходила, змарніла і змучена надмірною працею, і боязко дивилася на нього здалеку, коли подавали йому до ганку сірого в яблуках жеребця.

І тільки іноді розпитувала проїжджих січовиків, чи не бачили вони часом Максима або принаймні його приятелів Тимка і Савку