На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
Порядок денний у колибі є незмінним і більш монотонним, ніж деінде. Крім свят, робітники щодня виходять удосвіта, а повертаються з сутінками. Кожен на своєму місці і вже не рухається. Втома, тіснота і тепло.
— І отак у вас щодня? — запитував Фока, — однаково?
— Дав би Бог, аби так щодня, — відповідав спузар, — і дякувати Богові, що нічого не діється. Бо якби так щось, то не дай Боже, — хіба-що отак гості прийдуть з села, як ви, ґаздо. Хіба-що у якесь свято старий Максимко з Явора нам щось прочитає з грубої книги і новини свої з того світу нам розкаже.
І все ж всупереч тим найтіснішим межам життя і змученого тіла, люди люблять цю вечірню ватру. Потім згадують її з приємністю. Ватра не тільки гріє, не тільки годує. Ватра притягає людей з сусідніх поселень, ватра зближує людей, ватра тішить. А тут же ж ніхто нікого не прив’язує, кожен є вільним, покинути роботу може, коли захоче. Віддаленість від хат, від сімей, а також від буденних клопотів часом возносить понад буденність. Люди завжди мають один одному що сказати. Розмовляють більше, ніж коли-небудь.
А про що? Зранку — про власні сни. Це щось, наче новини звідкись. Довгими вечорами — про дідівські розповіді, про пастирські і мисливські пригоди. І сіються потім розповіді з села до села. Ватра лісної колиби вміє виткати у якусь узорчасту тканину такі думи і такі мрії, які без неї загаснули б. Іноді вони обговорюють справи даного дня, про новини з сіл, ба навіть про політику. Про яку ж? Ясна справа, що не про панську, ані не про віденську, ані не про станіславівську, а навіть не про косівську. А так от про свою власну, тобто про жаб’ївську, про криворівненську. Майже щодня вони грають і співають. А у свята і не одну пісню складуть, яка звідси помандрує селами, втиснеться до віддалених присілків, як вперта форель до найвужчої водяної течії. Адже зрозуміло, що при такій близькій праці зі змінною і твердою природою, наказує природа.
Каже Фока до спузара:
— Добре вам тут, добре кажете? Але чи цього всього не занадто? А як тут, коли гуляють снігові заметілі, або відлига, або повінь? Не хворієте?
— То й що? — перебив синьоокий Юрійко, — мій батько літував двадцять років полонинами, а очі має такі, що тільки вдалину дивитись, як птах. Він каже, що ще не зазнав такої ганьби, щоб літувати у хаті і спати на печі чи й навіть на ліжку. Ой, ні. Лише там у стаї, на сукатій лавочці, або на підлозі втоптаній коло ватри. Ну, то і я зможу якось перезимувати тут з дванадцять зимок на Руському.
— І не хворієте? — повторив Фока.
— Ну, буває, от Чорниш хотів наслідувати Матійка Зеленчука і так на спір носив у зубах повну бербеничку бринзи. Та він не з тієї кості. Тож попсував зуби і хворів.
Всі сміялися і сам Чорниш, сміючись, показував при ватрі щерби в зубах.
— Видите, як ми хворіємо? Хіба б колода, хіба б прьичка…
— От, дав би Бог, щоб все щасливо! — поспішно вставив спузар, — бо тут щодня, щогодини…
А власне в лісній колибі найменше пам’ятають про щоденні небезпеки, які підстерігають на бутині. А може просто про них найменше говорять. Бо чого накликати біду? Часом якесь таке слово непотрібне вилетить з уст… Як несамовитий кажан, як огнистий птах.
Відколи Фока з робітниками увійшли до колиби, занурилися у доброзичливу монотонність, котра кожного гріє і несе кожного, наче хвиля снів туди, за чим тужить його душа.
Тимчасом вже з вечора залопотіла темна звістка. Оббігла ватру. Отже один з італійців, Каміо — говорили — не повернувся до колиби. І далі питання чи невпевненість? Мабуть, щось з ним трапилось. Він щодня обходив і перевіряв ризи. Може цього разу…?
Переважно з таких походів Каміо сам повертався з сутінками. А зараз вже ніч, а його немає та й немає. Його кликали, свистіли, спузар навіть заграв у трембіту сигнал тривоги. Все даремно. Що ж робити? Велика група робітників зі смоляними лучинами, зі зброєю, з лопатами і чеканами вирушили до лісу на пошуки. Фока пішов з ними. З труднощами знайшли Каміо мертвого і то не коло ризи, але глибоко внизу на дні урвища. На ньому не було видно ані ран, ані якихось особливих пошкоджень. Може його вдарило колодою. Може злякався, похитнувся і вбився, падаючи у провалля?
Біля півночі принесли тіло, поклали на смерековому ложі перед колибою і старанно прикрили кожухами. На вході до лісу розпалили ватру. Спузар часто виходив з колиби, затягав на трембіті похоронні ноти, лагідно сумні, але гучні. Здалеку поверталося відлуння, відповідали ліси. Лісні яри на Руському досі не чули таких тонів. Самі ліси помирали тихо.
Спузар повертався у колибу задуманий, заклопотаний. Тихо казав:
— Не надивитися, братчику. Які там високо над горами зірки. Косарі. Блищать. А прислухатись, то й коси дзвенять. Косять, косять.
Фока викладав принесені запаси і пригощав усіх.
— Дивіться-но, тут щось важке, — здивувався він, — га, це Танасенько мені увіпхнув нишком такий сир великий, як камінь, щоб я, борони Боже, не зголоднів, — сміявся Фока.
Він поліз у другі бесаги по горілку. Дивиться, аж там щось таке важке. Га, це та сама бербеничка, з якої вони пили вчора, знову наповнена. Постарався Танасенько. Хто ж би його не знав.
Куштували Танасенькову горілку старі й молоді. Смакували.
— У цій дельорній горілці, — говорив Фока, — весь Танасенько і вся Чорногора.
— А чого Чорногора? — запитав хтось.
— Ану пробуйте, — відповів Фока, — тут і мед є, багато меду і материнка, і кріп і ялівець. Більш того. І джінджора з Чорногори. Щоб легені були здорові, щоб тягарі на плечах носити легко. Ну і скусивник, бачиш, аби ти не перелякався у лісі.
— А може й мадриґан? — запитав Юрійко Грабчук.
— Мабуть, що є. Ану розкуштуйте добре.
Цмокали, добре куштували.
— Господи, — майже жахнувся Юрійко, — це ж нам зараз почнуть духи привиджуватися, а бідний Каміо сяде з нами до горілки.
— Не бійся, не бійся, — відповів Фока. — Танасенько мудрий, солодкого меду дав багато, терпкості і гіркоти не пошкодував. Всього в міру. Ну і мадриґану пару крапель запустив. Стільки, скільки треба. Так, для навіженства. Бо без дурійки цей світ не має смаку, як і без вітру.
— От тільки,
