Ініціація - Люко Дашвар
Того дня я проспала, бо цілу ніч обробляла у ноутбуці знімки екзотичних ящірок. Над ранок відіслала їх до редакції і не втрималася: завалилася, щоби поспати хоч годину, перед тим як мчати у видавничий дім по гонорар. Прокинулася: ма… ти моя Мотря! Робочий день завершується!
— Хоч би встигнути гроші отримати! — Водою в лице, кава, цигарка — і вперед.
Останньою увірвалася до кабінету бухгалтерки, розписалася, конверт у руки — єс! Розслабилася, вийшла в коридор і напоролася на HR-менеджера Лесю Ігорівну: тримала фото симпатичного хлопчика рочків п’яти, рука тремтіла.
— Уявляєш?! — сказала. — Його звати, як мене. Я — Леся, він — Лесик.
— Вітаю, — спробувала я віджартуватися.
— З чим? У нього онкологія! Щось із кров’ю, — у голосі Лесі Ігорівни зазвучали драматичні ноти. — Я так рознервувалася, що не перепитала в матері точний діагноз. Вона прийшла просити, щоби ми розмістили в наших виданнях оголошення про допомогу. Певно, в тексті є про діагноз.
— А вам треба знати точний діагноз? — спитала я.
— Звичайно! Колеги питають, і я почуваюся незручно. Нащо я взялася?
— Гроші збираєте?
— Весь видавничий дім відгукнувся. Усі підрозділи. Я і не сподівалася.
— Чому?
— Бо АТО. Усі допомагають бійцям, переселенцям. Про хворих дітей забули. — Леся Ігорівна уп’ялася мені в очі: що скажеш? Точніше: скільки не шкода?
Що відповісти? Леся Ігорівна тут сіє-віє-пересіває кадри. І мене могла відсіяти. Навіть сильно напружуватися б не довелося. Та вона… «Я роздивилася в тобі потенціал», — сказала мені під час співбесіди. І як після того я можу бути невдячною?
— Здають хто скільки може? — тільки і спитала.
— Дитині на операцію потрібно тридцять тисяч євро.
— Добре, — відповіла я тоді, наче в тому було щось добре. І віддала половину гонорару з конверта.
Та головне було попереду. За місяць до редакції завітала мати Лесика. Уся в чорному. Принесла гроші. Ми всі, хто того дня працював в офісі, оточили її. Дивилися в тьмяні очі, мовчали. Вона поклала конверт на стіл.
— Не змогли зібрати всю суму. Не встигли, — сказала так просто, так буденно. — Тут усе, що ви пожертвували. Тепер… не потрібні.
Ми всі, перелякані, переполошені, наче в нас горе, залопотіли, загомоніли одна поперед одної: ні, ні! Хай лишаться вам. Це просто допомога. А хтось сказав: на пам’ятник. Та жінка лиш хитнула головою: ні, тепер не потрібні. І пішла. А ми всі закам’яніли. Сиділи, мовчали, дивилися на страшний конверт: лежав на столі, жахав усіх, наче варто було до нього доторкнутися — і все, біда.
— Дівчата, ну все! Годі! Треба далі жити! — Бухгалтерка Інна Іванівна отямилася першою. Узяла конверт. Сказала: мовляв, треба роздати гроші тим, хто на дитину давав.
І всі пожвавішали. Знову загомоніли, залопотіли: так, усе нормально, рухаймося. Бухгалтерка зараз же розкрила конверт, почала перераховувати гроші. Зупинилася. Насупилася.
— Щось тут не те, — пробурмотіла. — Занадто мало. Тільки я одна сто євро давала. Шеф — іще більше. А в конверті сльози.
І всі: справді дивно. А тут Леся Ігорівна входить: здрасьтє! Бухгалтерка до неї:
— Лесю! Ти скільки на дитину зібрала?
А Леся ж не в курсі, що дитини вже нема. Груди колесом: мовляв, дівчата, ми такі шляхетні, такі милосердні, Бог нам добру справу зарахує, карму підправить і таке інше.
— Скільки?! — бухгалтерка від HR незалежна, як Америка від Гондурасу.
І з’ясувалося, що зібрали вісім тисяч євро, та Леся Ігорівна віддала Лесиковій мамі лише тисячу.
— Ті, що лишилися, поки у себе тримала. Планувала на днях віддати. Забарилася, бо хотіла від себе докласти. Щоб рівна сума була! — брехала, не червоніла. — І вже потім передати Лесиковій мамі.
Та головне було ще попереду. З’ясувалося, що зараз Леся Ігорівна не може повернути людям гроші, які на дитину збирали, і години зо дві всі, хто був в офісі, слухали сумну історію її гіркого життя, бо чоловік у Лесі живе тільки полюванням і витрачає гроші на набої та іншу мисливську лабуду, що взяв дитячі гроші, потайки від Лесі Ігорівни купив собі на Десні мисливську хатинку, бо як починається мисливський сезон, так його від рушниці не відірвати, а щоразу з полювання до Києва повертатися занадто дорого, бо ж бензин, сука, дорогий, а коли є де переночувати з браттями-мисливцями, так то економія. Смикалася-божилася: дівчата, за місяць усе до копійки поверну.
— У тебе рівно місяць! — невблаганним тоном головного пахана всіх трилерів постановила бухгалтерка.
І всі знову загомоніли-залопотіли: бідна Леся Ігорівна, так шкода її, так огидно, коли чоловік за спиною дружини отаке витворяє, це ж як жити, коли в сім’ї ніякої довіри, але ж і ми теж ледь кінці зводимо, теж усі з проблемами, більше місяця чекати не зможемо — у кого цистит, у кого дача бур’яном заросла, у кого за дитячий садок не заплачено. І так благально всі в очі Лесі Ігорівні: ви ж не обдурите, за місяць гроші повернете? А хтось сказав, щоби Леся Ігорівна чоловіка до психолога зводила. І візитівку дав.
І ніхто не згадав хлопчика Лесика, його маму. Ніхто не дав Лесі Ігорівні поміж очі. І я не дала.
Та після того вперше за останні роки скасувала факультатив у ліцеї, повернулася додому ще при дні, і при дні звична Русанівка, вулиця оптимістичних Ентузіастів, річка, канал, іржаві спортивні знаряддя біля нього і навіть справжні живі качки, що бовталися в каналі, здалися такими бідними, такими нещасними і чорними, мов ті сироти. Мов та скорботна жінка, яка втратила найдорожче і її вже ніколи не повернути до життя. Повноцінного життя, у якому є радість.
Ніч без сну, цигарка, кава, телевізор. Увіп’ялася очима в екран — новини: один канал, другий, третій. Звичні, однакові на всіх каналах, логічні правильні слова про проблеми та шляхи їх вирішення. Усі до останнього — про Лесю Ігорівну. І про мене. І тільки слова про війну, про смерті на сході, що тепер із них не починають новин, намагаються заховати поміж інтриг внутрішньої політики і міжнародної (а ті інтриги всі
