Лицедії - Сомерсет Вільям Моем

— Все гаразд! Він каже, що йдеться про чудову роль, роль хлопця дев’ятнадцяти років. Вісім-десять тижнів у Нью-Йорку, а потім — гастрольне турне. Гарантованих сорок тижнів у трупі Джона Дрю. Двісті п’ятдесят доларів на тиждень!

— Ах, любий, це ж так чудово!

Ясно було, що він одразу вхопився за цю пропозицію, йому й на думку не спало відмовитися.

«А я… я, — подумала вона, — та я б і за тисячу доларів на тиждень не погодилася, якби це означало розлуку з Майклом!»

Розпач охопив її. Але вона нічого не могла вдіяти. Їй залишалося єдине — удавати, що вона радіє разом з ним. Майклу од збудження не сиділося на місці. Він потягнув її на прогулянку по заповненій натовпом вулиці.

— Оце так пощастило! Звісно, життя в Америці дороге, але я витрачатиму на себе не більш п’ятдесяти доларів на тиждень; Кажуть, американці дуже гостинні, отже, я частенько їстиму безплатно. Ніщо не завадить мені заощадити за ці сорок тижнів вісім тисяч доларів, а це ж тисяча шістсот фунтів!

(«Він не любить мене. Йому про мене байдуже. Я ненавиджу його. Я б залюбки вбила його. А здох би він, отой американський імпресаріо!»)

— А якщо він продовжить контракт і на другий рік, я одержуватиму по три сотні. А це означає, що за два роки я зароблю принаймні чотири тисячі франків. Цього б уже майже вистачило для заснування власного театру!

— На другий рік! — На мить Джулія втратила самовладання, і в голосі її забриніли сльози. — Тобто ти хочеш сказати, що поїдеш на два роки?

— О, на літо я, звісно, повернуся. Проїзд оплатять американці, а тут я поживу в батьків, щоб не робити зайвих витрат.

— Я вже й не знаю, як я житиму без тебе…

Ці слова вона промовила дуже бадьорим голосом, щоб вони прозвучали водночас і ввічливо, і трохи недбало.

— Ну, для розваг у нас з тобою буде літо, а до того ж ти знаєш. — рік чи максимум два проминуть так швидко, що й не помітиш.

Майкл ішов, не звертаючи уваги куди, не помічаючи, що Джулія веде його в потрібному їй напрямкові, і от тепер вони підійшли до входу в театр. Вона зупинилася.

— До побачення. Мені треба зайти до Джіммі.

У нього витягнулося обличчя.

— Невже ти покинеш мене зараз? Мені ж так треба з кимось побалакати. Я гадав, ми перекусимо де-небудь удвох перед спектаклем.

— Пробач. Я вже запізнююсь, а ти ж знаєш, що Джіммі цього не любить…

Майкл добродушно усміхнувся.

— Ну що ж, гаразд! Іди. Сьогодні я на тебе не можу гніватися.

Він попрямував далі, а вона зайшла в приміщення через службовий хід. Джіммі Ленгтон обладнав собі маленьку квартирку на горищі театру; потрапити до неї можна було тільки через балкон. Вона подзвонила коло його дверей, і він відчинив їй сам. Її поява здивувала й обрадувала його.

— Добрий день, Джуліє, заходь.

Вона мовчки пройшла повз нього і лише у вітальні — неприбраній, з розкиданими рукописами п’єс, книжками та іншим мотлохом, із залишками мізерного другого сніданку на таці коло письмового столу — вона обернулася і втупилася в нього поглядом. Зуби її були зціплені, очі злі.

— Падлюка!

Вона кинулася на нього й обома руками вчепилася в комір його розхристаної сорочки. Він спробував вирватися, але лють додала їй сили.

— Облиш! Облиш!

— Ах ти ж падлюка, ах ти свиня, ах ти ж брудний, нікчемний виродок!

Він розмахнувся й долонею щосили ляснув її по обличчю. Від болю вона випустила його, схопилася за щоку й заплакала.

— Тварюка! Б’єш жінку, гад нещасний!

— Про це ти скажеш своїй бабусі, люба моя. Хіба ти не знаєш, що коли жінка б’є мене, я завжди даю здачі?

— Я тебе не била.

— Ти ледве не задушила мене, сто чортів твоїй матері.

— Ти цього варт. О боже, я б залюбки вбила тебе!

— Ну, ну, сідай, голубко, зараз я наллю тобі трохи шотландського, це приведе тебе до пам’яті. А потім розповіси мені, в чім річ.

Джулія озирнулась, шукаючи очима крісло.

— Господи, та в тебе тут справжній свинюшник. Чому ти не візьмеш прибиральниці?

Різким рухом вона скинула книжки з крісла на підлогу, потім упала на нього й заплакала вже по-справжньому. Він налив їй чималу порцію віскі, додав трошки содової й примусив випити.

— Ну, то чим пояснюється ця сцена з «Тоски»?

— Майкл їде в Америку.

— Ну? Невже?

Вона скинула його руку з свого плеча.

— Як ти міг?

— Я абсолютно непричетний до цього.

— Брешеш. Може, скажеш, ти не знав, що цей паскудний американець зупинився в Міддлпулі?! Все це твоя і тільки твоя робота. Ти підстроїв усе навмисно, щоб розлучити нас!

— Ах, люба моя, ти несправедлива до мене. Як на те пішлося, я сказав йому, що він може брати з моєї трупи кого завгодно, крім Майкла Госселіна.

Джулія не бачила очей Джіммі, коли він казав їй це; інакше вона помітила б в них радість людини, якій пощастило дуже хитро когось ошукати.

— Навіть мене? — спитала вона.

— Я знав, що жінки йому не потрібні. У них і своїх вистачає. Їм бракує чоловіків, які вміють носити одяг і не плюють на підлогу у вітальні.

— Ах, Джіммі, не відпускай Майкла. Я цього не переживу.

— А як я можу перешкодити цьому? Контракт у нього закінчується наприкінці сезону. Це для нього чудова нагода.

— Але я люблю його. Що, як він зустріне в Америці іншу? Що, як у нього закохається якась мільйонерша?

— Ну, знаєш, якщо між вами така любов, то краще відразу здихайся його.

Це зауваження викликало у Джулії новий напад люті.

— Ти, вонючий старий євнух, що ти знаєш про любов?

— Ах, оці мені жінки, — зітхнув Джіммі. — Коли хочеш затягти їх до себе в ліжко, вони називають тебе брудним стариганом, коли не хочеш — кажуть, що ти старий вонючий євнух.

— Ти просто нічого не розумієш. Він такий вродливий, що жінки будуть липнути до нього, як до меду, а він, добра душа, не може встояти перед лестощами.