Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс
— Мені подобається, як ти тішиш себе ілюзією, ніби розкусив мене. Це один з твоїх найгірших недоліків, Адлере: ти переконаний, що вмієш читати людей, хоча нічого ти, в сраку, не вмієш.
— Що, справді?
— Так, справді. А знаєш чому? Бо в усіх твоїх балачках про цю «Книжку жахів», в усій твоїй спробі втюхати мені, що мій уряд займається всякими дурницями, в усіх твоїх марних намаганнях розпалити в мені хоч якусь зацікавленість — в усьому цьому тобі жодного разу не спало на думку, що причиною моєї незацікавленості може бути те, що всю цю маячню написав я.
— Що?! Що ти сказав? Ти що мене, на хер, розігруєш?
— Я хоч віддалено схожий на того, хто тебе розігрує? Так, трясця тобі, всі ці матеріали написав скромний бухгалтер. Ти що, серйозно вважаєш, що секретар оборонного відомства став би марнувати час, пишучи те лайно? Знаєш, спочатку мене якось зачіпало, що я не згадуюся у твоїй книжці жодного разу. А потім я зрозумів, що ти справді й гадки не маєш, чим я займаюся, правда ж? І гадки, бля, не маєш. Бо якби ти її мав, то не марнував би на фіґ мого часу протягом цих шести з половиною хвилин. Ти ж зараз випав зі свого гамака, тож, поки сидиш на підлозі, дякуй своєму комуняцькому богу, що не мене, трясця тобі, відрядили за тобою полювати. До речі, кавоварка в тебе нікудишня, а вид з вікон твоїх нових апартаментів — просто гівняний. Скажи Фіделеві, що тобі потрібна квартира з видом на океан.
Звичайно ж, негідник кинув трубку і передзвонювати не став. Підозрюю, що більше він мені не зателефонує ніколи.
У сраку цей стіл. У сраку цей офіс. У сраку цю країну. У сраку весь цей рік, що почався. Піду я ліпше додому.
Папа Ло
икрасти Міка Джаґґера і зробити на цьому два мільйони.Ми з Тоні Паваротті їдемо в машині, вгору-вниз дорогою, що в’ється й повертає як річка, підступаючи мало не впритул до вітряного хвилястого моря. Джосі Вейлз не прийшов. Ідемо вздовж узбіччя на «Форд Кортині». Крутий поворот вліво, потім різко вправо — і хвиля, вдаряючись об камінь, бризкає піною прямо на лобове скло. Ось як близько дорога підходить до моря, ось як з морем зближуємося ми, — а Паваротті кермує й кермує, холоднокровніше за саму матір холоднокровності.
Тоні Паваротті зі своїм носом, як у Паваротті. Я не пам’ятаю ні батька його, ні матері, ні того, як він ріс, ні тих речей, що зазвичай витворяють хлопці, коли дорослішають, ні сварок, які вони затівають між собою. Він як той товариш-друзяка з кіно — погаааааааааний такий hombre, що виник приблизно посередині фільму, та далі вже йде пліч-о-пліч і говорить про те про се, ніби тут весь час тільки його й чекали. Тоні Паваротті просто є, і перш ніж його покликати, слід добре помізкувати, що тобі від нього треба, а також чи треба тобі це взагалі. І він ляже й чекатиме, на підвіконні якогось старого будинку або на дереві, що на верхівці пагорба, або на купах сміття в Ґарбиджлендсі, або за якими-небудь дверима, чекатиме всю ніч — поки не стане абсолютною тінню і не зніме твого ворога пострілом з відстані трьохсот футів. Він працює на Джосі Вейлза, але навіть Джосі не може утримувати його при собі постійно, хоча багато нині людей тримаються при Джосі постійно. Ми мовчимо. Коли я вдома, то лишаюся всередині будинку, а коли йду, то виходжу за межі країни. До його дому я не йду ніколи. Але Тоні Паваротті з тих, хто служить усім і нікому, — і сьогодні весь день він працює на мене, вмостившись на лівому водійському сидінні та їдучи вузькою дорогою, надто близько від такого сердитого моря.
Знайте: тюрма для людини з гето — університет. Неволя треться об неволю. Вавилон прийшов по мене два роки тому, — два відтоді виповнилося чи ні? Я намагаюсь утримувати в пам’яті, як він тоді зазіхав на мене. У вантажівці дорогою до буцегарні один фараон плюнув мені в обличчя (з новеньких), а коли я сказав: «Вилупку, у тебе харкотиння жуйкою тхне», то другий приклався руків’ям до моєї голови так, що я прийшов до тями аж у тюрмі, як мене облили водою. Обидва фараони померли до тисяча дев’ятсот сімдесят восьмого, — і все завдяки чоловікові, що сидить тепер поруч зі мною: він їх вистежив зразу після того, як я вийшов на волю. Знайте, усі милі та порядні люди: Мама Ло не виростила ще жодного сина, який, ходячи з розправленими плечима, раптом отримав би плювок, як паскудний дворовий пес. Папа Ло такого і таких людей не забуває. Ми згрібаємо їх разом і веземо в кінець Копенгагену, де мешкає лише голота та полощеться в морі лайно багатих, — і вони починають голосити, що в них, бачте, жінка не працює і троє дітей, на що я зауважую: то гірше для них, бо замість татуся вони отримають дохлого вилупка.
Однак, повертаючись до того, як мене відвезли в тюрму. Навіть якщо ти такий гнучкий, що можеш прослизати крізь систему, тобі все ж не вдасться прослизнути крізь залізо. Залізо є залізо, залізо сильніше за лева, а сталь — не гнеться. Ґрати промовляють: «Виходу нема, тож просто угамуйся, сядь, а якщо задумав помандрувати, то постукай собі зсередини по голові й скажи їй вирушати в подорож». Ось, мабуть, чому чоловік там приходить до того, що починає читати книжку, яку інакше читати б не став, а то й писати. Але ґрати кажуть також інше: «Ніхто не може ввійти й перервати цю науку, і, можливо, ця наука — це якась кара у твоїй голові, і тюрма змушує тебе застигнути духом, щоб ти приготувався її вислухати», бо, жентельмени, ніхто — я повторюю, ніхто — не може чогось осягнути, якщо він з самого початку не приготувався слухати.
Автівка налітає на грудку землі, але Тоні Паваротті цього не помічає. Мене підкидає, як жовторотого пасажира. Він — єдиний з відомих мені людей, хто кермує в рукавичках з дірками для пальців і тильним боком долоні. Брунатна шкіра. Сонце рухається швидше, ніж ми добираємося до затоки. Сонце не має бути
