Шляхом бурхливим - Григорій Олександрович Бабенко

– Як твій обід, Діодоре? – перебива Олександер кухаря.

– Через півгодини можна буде обідати, – відповідає Діодор, а потім, помовчавши, додає:

– Я чув від одного ватага, що завтра сюди прибуде Рудий.

– А, – зацікавившись, каже Олександер, – ми від нього довідаємось, де знайти тепер нового царя скитського.

– Сидіть, сидіть, хлопці! – каже він стрільцям, які, побачивши, що Олександер зупинивсь коло них, поштиво підвелись із землі.

Ця новина дуже приємна Олександрові. Приємна ось через що. Всі родичі царські й той, що заступив царя, пішли походом із мертвим царем по великій скитській землі. Де був тепер мертвий цар – не знали ті скити, що привозили збіжжя. Рудий був із царського таборища, і од нього напевне можна довідатись про місце мандрівки небіжчика. Річ у тім, що смерть царя скитського поставила контору в кепське становище: невідомо, як ставитиметься новий владник Скитії до греків і до грецьких факторій. Від варвара можна сподіватись усього. Принаймні його треба підмазати трохи, тим паче, що Філоктет хотів збудувати ще три факторії на березі Меотійського моря. Приблизно греки знали ті місця, куди мусить наближатися жалібний похід із царем. Це місце мало назву Геррос, і було воно недалеко від Бористенських порогів.

В цьому місці завжди ховано скитських царів. Але в Герросі скити із своїм мертвим та живим царем будуть тільки на весні, а по весні Філоктет уже думав будувати факторії. Той дозвіл на будівлю факторії, що добув у небіжчика царя Олександер, зовсім не був обов’язковий для нового владника, він міг поставитись зовсім інакше до цієї справи. Це добре розуміли греки й через це притягли з Пан-тікапеї рівнодонні човни, що стояли тепер коло факторії, щоб річками під охороною стрільців попливти в глиб Скитії, розшукати нового царя, укласти з ним нову умову на будівлю факторії й відтіля вже, навантаживши на човни збіжжя, міхи й мед, що вони сподівались добути там, спуститись знову річками в море.

В подорожі цій мусили взяти участь Олександер, Діодор, кілька прикажчиків і Калікрат із Ксенофонтом.

Над вечір по роботі Калікрат і Ксенофонт одійшли далі від факторії й полягали на пісок коло моря. Сонце майже зайшло. Троє рибалок із факторії відпливли човном від берега й завозили волокушу. Хлопцям видко було, як двоє з них гребли веслами, а третій кидав волокушу в море. Сонце косим промінням падало на море, і здавалось, що воно рожеве та тихе, а на рожевому тлі чорнів човен із рибалками. Пролетіли дві чайки; одна кигикнула, наче спитавши, що в другої, а друга відповіла, і чайки полетіли далі, порожевівши, як і море, в проміннях низького сонця. Із скитського табору потягнуло запахом диму й страви.

– Агов, чо-о-вен! На човні, аго-о-в! – гукав хтось із берега.

– Чого? – долетіла ледве чутна відповідь із човна.

– Годі заво-о-зити… Повертай до бе-е-ре-га!

Пісок на березі був сухий і теплий; приємно було лежати на спині й думати, що нарешті таки скінчивсь день, можна відпочити й побалакати.

За перші часи свого перебування в рідному місті Калікрат, захопившись коханням з Аспазією, повний од зустрічи, балачок із товаришами на стадіоні, забув був про Таргітая, про ту страшну долю, що судилася його побратимові. Але тут, у факторії, коли круг нього знову з’явилися скити, думка про побратима зароїлася йому в голові з новою силою. Він згадав, що пив із Таргітаєм з однієї чаші, і до чого зобов’язує цей звичай. Звичай був варварський, але Калікрат знав, як щиро ставились до побратимства скити. Може, Таргітай думає, що він забув його, побратима. Добрий з нього побратим вийшов! Калікратові стало соромно за себе, за своє, як він думав, щасливе життя, за те щастя, що він найшов у любові Аспазії. Він згадав слова Діодорові про обіцянки, що дає часто молодь і майже ніколи не здійснює їх у житті.

А він ще гордо сказав Діодорові, що він не такий! Сором! Згадалося йому оповідання Діодорове, що він чув його від скитів, про одного скита, що дав собі виколоти око, щоб урятувати й визволити з неволі побратима. А чи він віддав би око за побратима? Калікрат почервонів од цієї думки: ні, він не віддав би ока за Таргітая! Це було щось дуже варварське, щось вище за розуміння культурного елліна. Меча, що пообіцяв він подарувати Таргітаєві, захопив він у факторію, але Калікрат у цьому подарунку не бачив тепер жодної рації. І справді, нащо на тім світі Таргітаєві меч? Але Діодор сказав, що Таргітаєві буде приємно одержати такий подарунок і перед смертю довідатись, що побратим пам’ятає про нього.

«Може, це й правда», – думав Калікрат, але Таргітая проте задавлять або заріжуть на могилі царській, а він, побратим його, сидить у садочку й кохається з Аспазією.

Такі думки спадали Калікратові до голови й у Пантікапеї, і він ділився ними з своїм приятелем Ксенофонтом. Він навіть висловив йому свої думки про атлетів, що їх добре було б зібрати, щоб врятувати Таргітая, і про крилатого коня Пеґаса, але і йому самому стало ніяково за ту нісенітницю, що він вигадував. А Ксенофонт уважно прослухав чого (він завжди уважно слухав, хто б не казав йому), а потім, помовчавши, сказав, що все це дурощі, що тепер не ті часи, коли можна було збирати аргонавтів; що до Парнасу, куди, здається, прибуває Пеґас, далеко, і казна-де той струмок Пейрена, куди іноді прилітає Пеґас пити воду; що, на його думку, Пеґас порозумнішав після того, як його зануздав Беллерофонт, і ледве чи буде такий дурний, щоб дати знову зануздати себе, щоб урятувати якогось варвара. Треба було придумати щось інше, щось реальне; але як не міркували приятелі, справа виходила на кепське. Вони мали дві молоді й гарячі голови, але зрозуміли, що проти цілого народу, проти традицій та звичаїв справа не проста й не легка й не для таких жовторотих юн-ців, як вони. А тим паче, сидячи тут, у Пантікапеї. Але молодість відважна й настирлива; їм не хотілося відмовитись од цього діла, і через це вирішено: не гаяти марно часу на вигадки тут у Пантікапеї, а діждатись, коли вони відпливуть у Скитію, а там уже буде видко, що воно й як. Це рішення на деякий час заспокоїло Калікрата. Ми завжди радіємо, коли важку й неприємну справу можемо відкласти до другого дня.

Юнаки лежали горілиць на піску й мовчали. Сонце зайшло, але на небі