Дівчинка на кулі - Ольга Слоньовська

— А його вже посадили в тюрму за хабарі! Кажуть, повну перину грошей знайшли, як прийшли арештувати.

— Ти, що, справді віриш у цілу перину грошей?

— Чому б не вірити? Із нашого села він щонайменше п’ятьом допоміг вступити, й усі по дві-три тисячі йому платили.

— А як ти думаєш, скільки може важити перина грошей? Двісті кілограмів? Триста? Під таким тягарем узагалі неможливо не те що спати — лежати: задавить насмерть! Та й на диво ж багате ваше село! Звідки в людей такі гроші?

— Сувеніри в нашому селі роблять. Горіхи, часник, яблука у Сибір возять. Ліжники, килими, доріжки тчуть. Кожухи шиють. А твій тато, що, нічого нікому не платив?

— Я своїм розумом вступаю.

— Не вступиш.

— Чому ж? «П’ятірку» мені поклали!

— Бо з кимось переплутали. Тепер не те що «п’ятірок» — навіть «четвірок» просто так нікому не ставлять. Мій тато навіть за кожну «трійку» платить!

— Кому?

— Ну, здавали ми документи, аж підходить якийсь вуйко. Сантехніком, здається, працює. Каже татові: «Поставиш мені чвертку горілки — пораджу, як твоїй дитині вступити!»

— І?..

— Тато з ним домовився: двісті карбованців коштує кожна моя «трійка». Платимо після екзамену, коли вже відомий результат.

— Ви божевільні!

— Можна подумати, що краще так, як Марійка?!

— Що — Марійка?

— Ми їй не признавалися про гроші. Боялися, щоб нас не видала. Двічі ставалося однаково: в мене «трійка» за гроші, у Марійки — без грошей, у мене — за гроші, в неї — без грошей. Уже навіть мій дідо засумнівався. Каже, мабуть, даремно тато платить отому дурисвітові — чим він може помогти? Хто з викладачів його слухати буде, такого, що виходки ремонтує, брудного й шанталавого? Напевно, лиш обіцяє, але ніц не робить, собі гроші в кишеню кладе. А бачиш: на третьому іспиті в Марійки «двійка», і вже для неї цього року по всьому! А я таки на «трієчку» здала! Мені більше й не треба, тільки ще одну таку самісіньку. Чотирьох «трієчок» із цільовим скеруванням, аби вступити, мені вистачить!

Прекрасно усвідомлюю, що насправді ніхто дівчині не допомагає, що ніяких гарантій на вступ у неї нема. Просто «доїть» її сім’ю хитрий сантехнік, як молочну корову! Здасть Маруся екзамени сама, власними силами вступить — а її батько шахраєві ще й преміальних двісті карбованців принесе, могорич поставить. І заробить сантехнік за якихось два тижні на голому місці тисячу. А може, ще двох-трьох таких дурних знайде. І ще тисяча-дві капне. Чого ж! Ловись, рибко, велика й маленька!

Розуміти розумію, а все одно мені страшно! За мене ж ніхто й словечка не замовив. Та ще й Сивого Ректора, напевно, розізлила.

— А якщо ти не здаси іспит? — питаю дівчину.

— Обіцяв татові, що в такому випадку поверне половину. Але, думаю: не поверне він нічого. Тільки що нам, бідним, робити? Хіба можна вступити без блату? А більше нікого, крім цього вуйка, ми тут не знаємо! Бог допоможе, дуже надіюся, якось уже вступлю, а якщо вступлю — хіба не все одно: домовлявся той сантехнік з викладачами чи не домовлявся?

— Яке все одно? Такі гроші віддаєте пройдисвітові!

— Краще, якби тобі про це й не розповідала! Нікому хоч не скажеш?

— А що тут розповідати? Кому й чим хвалитися? Краще зубри свою «Історію КПРС». Ось я для себе повиписувала найголовніше — можеш переписати, щоб легше запам’яталося.

— Я шпаргалки зроблю.

— Зловлять. Мене вже перевіряли, чи нічого нема. Навіть примусили задерти поділ плаття. Шпаргалки — дуже небезпечно. Відразу виженуть.

— Що робити?

— Вчити. Зубрити. Якщо на екзамені зрозумієш, що кінець, неминуча «двійка», — проси, канюч, аби питали ще й ще. Може, на «трійку» й витягнеш, якщо викладачі милосердними виявляться.

— А бувають немилосердні? Несправедливі бувають, так? Та що я тебе питаю? Сама бачила! На першому екзамені на тверду «четвірку» написала, точно знаю, — а поклали «трієчку» нещасну!

— Марусино, краще сідай вчитися, й мені не заважай. Які будуть викладачі — побачиш. Не накручуй себе.

Та напередодні Марійчиного останнього екзамену відбувся мій другий іспит — усний, з української мови та літератури. Увечері я ще й окремі уривки віршів вивчила, щоб моя відповідь стала яскравішою, якщо цитуватиму й ті поезії, які в школі не були обов’язковими для вивчення напам’ять. Коли ж уранці виходила з кімнати, Марійка за мною на підлогу в коридор піввідра чистої води вилила, щоб я легко здала свій екзамен, щоб мені пішло, як за водою. Оббризкала мені й ноги, і плаття. Я ж її не просила мені таке робити, але сваритися не стала: вона ж від щирого серця.

Білет я витягнула легкий. Правда, у реченні для розбору таки була маленька пастка. Але ж не для мене! Ніхто з уже мені знайомих викладачів, які були присутні на письмовому іспиті, цього разу в мене екзамен не приймав. За столом сиділа якась перелякана бабуся в товстелезних окулярах, що, як з’ясувалося, працювала вчителькою, тому в усьому покладалася на волю молодої інститутської викладачки — русявої, маленької, пухкенької, як паска на молоці та яйцях, з пишною косою. Поки я відповідала усно, все складалося дуже добре, та коли надійшла черга розбирати речення, почалися неприємності. Всієї важкої синтаксичної конструкції сьогодні я вже дослівно відтворити навряд чи зможу, хоча під час іспиту схему складного речення намалювала бездоганно, але один з його фрагментів звучав приблизно так: «Цього я би не простив і своєму братові». Розбираючи речення за частинами мови, я мовила, що «і» — підсилювальна частка. Молода викладачка аж підскочила від радості, наче той піонер, що нарешті зловив сачком бідолашного метелика:

— Ні! Сполучник!

— Частка, бо її можна замінити іншою — словом «навіть»!