"Грант" викликає Москву - Василь Іванович Ардамацький

Емма Густавівна і Ліля повернулися до перерваного сніданку, але їжа не лізла їм у горло, і вони довго сиділи мовчки, не дивлячись одна на одну.

— Я понесу йому передачу, — тихо мовила Ліля.

— Нізащо! — заверещала Емма Густавівна. — Ти з глузду з’їхала! Таке зробити, коли все вирішено про твою подорож до Німеччини! Ти подумай тільки! Може, нарешті, увірватися терпець і в доктора Лангмана.

— Я понесу, — повторила Ліля.

Емма Густавівна раптом рішуче сказала:

— Гаразд, твоє життя попереду, а моє закінчене. Я понесу сама.

І справді, на другий день Емма Густавівна прийшла в тюрму. Вона стояла в черзі до віконечка тюремника з таким виглядом, що ніхто не наважувався з нею заговорити. Сама вона боялася доторкнутися до цих людей, наче вони були прокажені.

Тюремник прийняв од неї згорток, перевірив усе, що там було, і запитав:

— Записка є?

— Нема й не буде, — з почуттям власної гідності відповіла Емма Густавівна.

Тюремник глянув на неї здивовано.

— А кому ж передача?

— Якомусь Шрагіну.

— Від кого?

Емма Густавівна мовчала. Обличчя її вкрилося червоними плямами.

— Ну кажіть же — від кого, я записати повинен, — грубо квапив її тюремник.

— Від знайомих, — ледве чутно промовила стара.

— Відповідь ждатимете?

— Ні, ні, — Емма Густавівна відсахнулась од віконечка і швидко вийшла з тюремної канцелярії.

Вона прийшла додому збуджена до краю. Всю дорогу репетирувала сцену, яку збиралася влаштувати дочці за ті приниження, яких заради неї зазнала. Та дома був Лангман. Привітавшись з нею, він сказав:

— Ви дуже добре й розумно вчинили.

— Я не така погана, як дехто думає, — миттю перебудувалась Емма Густавівна, кивнувши на дочку, і пішла в свою кімнату.

Ліля провела її здивованим поглядом.

— Мені дуже шкода Шрагіна, — сказав Лангман. — І я не дуже довіряю канцелярії Релінка. Та все ж, здається, пан Шрагін дійсно заплутався в брудних справах.

— Що ви називаєте брудними справами? — запитала Ліля.

— Те, до чого я і ви не маємо ніякого відношення, — відповів Лангман, поспішаючи розрядити обстановку.

— Ви в цьому впевнені? — з незрозумілим Лангману викликом спитала Ліля.

— Справді ж, ми говоримо не про те… — Лангман взяв Лілю за руку. — Я прийшов сказати вам, що, нарешті, все у нас гаразд. Путівку вже одержано. Мені дають відпустку на десять днів спеціально для влаштування наших справ. Словом, ви побачите чудову весну в наших краях. І давайте говорити про це…

В цій тюрмі, як і в інших тюрмах, діяв особливий уклад життя, який завжди спрямований до однієї спільної для всіх ув’язнених мети — подолати тюремні стіни. Це подолання іноді відбувається в прямому розумінні — ув’язнені тікають. Але частіше воно означає просто усунення роз’єднання. Не буває таких тюремних таємниць, які б лишилися для ув’язнених нерозкритими, тільки це робиться повільно. Розгадка таємниці складається з ледь помітних крихіток узнавання, і цей процес триває тижнями, місяцями, а іноді й роками.

Уже через три дні після переведення в тюрму Шрагін знав, що разом з ним тут сидить Димко, Назаров і Григоренко. Він знав, що Григоренко лежить у тюремному госпіталі. Коли прийшла з волі перша передача і тюремник без ніяких пояснень буркнув «від знайомих», Шрагіну хотілося думати, що передачу принесла Ліля і що це сигнал надії: вона намагається встановити з ним зв’язок і посильно допомогти йому. Але потім передач довго не було.

У камері, де сидів Шрагін, було ще сімнадцять чоловік — народ найрізноманітніший. Сусідом Шрагіна по нарах опинився якийсь молодший чин з цивільних поліцаїв. Напившись, він застрелив на вулиці німецького офіцера. Його запідозрили в належності до підпілля, а він навіть не пам’ятав, як убив того офіцера. Після кожного допиту він ще більше розлючувався і одного разу сказав Шрагіну: «Шкодую, що вбив тільки одного гада…»

Шрагін вирішив, що поліцай — підсаджений до нього провокатор, і не вірив йому.

Другим сусідом був тихий мертвотно-блідий, флегматичний хлопець, його обвинувачували в пограбуванні інтендантського складу. Рівним сумним голосом розповідав він Шрагіну: «Мене так били, що вирвали признання, ніби я це пограбування вчинив за наказом червоного підпілля. Тепер лишилося тільки ждати, коли поставлять до стінки…»

Якось уночі Шрагіна обережно розбудив сусід-поліцай і, притулившись устами до його вуха, прошепотів:

— Білявий тишко — їхній собака, підсадка, одним словом, зваж.

Шрагін промовчав.

Вранці поліцая розстріляли. А тихий хлопець далі ждав своєї стінки і сумно переказував свою історію.

Шрагін дедалі глибше переконувався, що поліцай сказав йому правду.

На допит Шрагіна досить довго не викликали, і він вбачав у цьому ще одне підтвердження того, що СД знає про нього дуже мало і, мабуть, намагається зараз зібрати докази.

Допити відновилися в кінці лютого. Вони відбувалися вночі у підвальній камері тюрми. Шрагіна приводили туди і вимагали, щоб він признався в діяльності, ворожій Німеччині. Кати вичікували хвилину — дві, а потім, як скажені собаки, накидалися на нього. Через годину його приносили в камеру і кидали на нари. Кожного разу те ж саме. На перших трьох допитах був присутній Релінк, але потім він перестав приїжджати в тюрму, і Шрагіна віддали в розпорядження Бульдога і його підручних. Навіть цей кат без нервів перед допитами Шрагіна підбадьорював себе шнапсом.

Шрагін виробив добовий графік керування своєю волею. Опритомнюючи, він намагався