Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд
— Я віце-президент і очільник виробничого відділу компанії «Таґґарт Трансконтиненталь».
Певний час він заціпеніло на неї дивився. В каламутних очах змагалися страх, ненависть і улесливість. Зрештою він невдоволено пробурчав.
— Я не потребую допомоги поважних персон. Не думайте, що я вас злякався і почну благати дати роботу. Я не жебрак. Що, не звикли, коли з вами так спілкуються?
— Містере Гансекер, буду вельми вдячна, якщо ви надасте мені потрібну інформацію про завод.
— Щось пізненько ви зацікавилися. Що сталося? Сумління допекло? Це завдяки вам Джед Старнс так непристойно розбагатів. Але з нами не поділилися й крихтою, хоча завод був такий само. Ми робили те, що й Старнс. Почали виробляти той самісінький двигун, на якому він купу років заробляв шалені гроші. А потім якийсь невідомий вискочень створив у Колорадо копійчану фабричку, «Мотори Нільсена» зветься, і взявся виробляти такий само двигун, але за півціни. Що нам було робити? Джедові Старнсу добре велося, у нього під ногами не плутався смертельно-небезпечний конкурент. Але що ми мусили робити? Як нам було змагатися з тим Нільсеном, якщо ніхто не забезпечив нас двигуном, кращим за його мотор?
— А ви мали доступ до Старнсової дослідної лабораторії?
— Аякже. Усе було, як за його керівництва.
– І персонал?
— Декотрі його люди. Багато хто звільнився, щойно завод зачинили.
— А його інженери?
— Вони всі позвільнялися.
— Ви найняли нових?
— Так, кількох… Але мушу зауважити, я не мав достатньо грошей, щоб тринькати їх на різні лабораторії. Я світу білого не бачив через фінансові проблеми, не міг дозволи навіть мінімальної модернізації та ремонту приміщень — завод просто ганебно зносився… За загальнолюдськими стандартами… Кабінети керівників — просто і грубо обтиньковані, біля них була крихітна ванна з умивальником. Запитайте в будь-якого психолога, кожен вам скаже, що в таких гнітючих умовах нічого хорошого не досягнеш. Я мав пофарбувати стіни свого кабінету в якісь веселіші кольори, встановити сучасну душову кабінку. Потім я дуже витратився на новий буфет, ігрову залу для робітників і кімнату відпочинку. Адже треба підтримувати дух? Будь-яка освічена людина скаже вам, що духовний стан людини підтримує її оточення, а розум формують засоби виробництва. Але люди почали чекати, коли закони економічного детермінізму почнуть працювати на нас. Це можна зрозуміти, ми ніколи досі не мали власного моторобудівного заводу. От і змушені були дозволити засобам виробництва формувати наш розум. Але це тривало недовго. Нам просто не дали часу.
— Розкажіть мені про ваш дослідницький персонал. Над чим вони працювали?
— Я мав кількох перспективних і надійних хлопців, випускників найкращих університетів. Але нічого путнього з цього не вийшло. Хтозна, що вони там робили. Мабуть, просто протирали штани і проїдали зарплату.
— А хто очолював лабораторію?
— Та йдіть… Хіба я можу зараз таке пригадати?
— А імена інженерів-дослідників пам’ятаєте?
— Невже ви думаєте, я мав час спілкуватися з кожним найманим працівником?
— Може, хтось із них казав вам про експерименти з абсолютно новим… типом двигуна?
— Якого ще двигуна? Мушу вам нагадати, що керівник мого рівня не може весь час стирчати в лабораторії. Переважно я був у Нью-Йорку, в Чикаго, намагаючись знайти гроші, щоб урятувати завод.
— А хто у вас був генеральним директором?
— Дуже здібна людина, Рой Канніґем. Торік він розбився на машині. Кажуть, сів п’яний за кермо.
— Чи могли б ви назвати імена і дати адреси бодай когось зі своїх працівників? Усіх, кого пам’ятаєте.
— Хтозна, що з ними сталося. Не мав охоти стежити за їхньою долею.
— А чи збереглися у вас якісь заводські звіти?
— Авжеж, є.
Даґні вчепилася пальцями в край столу.
— А можна мені їх переглянути?
— Прошу!
Гансекер охоче скорився і мерщій вибіг із кімнати. Повернувшись, поклав перед нею товстий альбом із газетними вирізками з його інтерв’ю та прес-релізами свого секретаря.
— Я теж був поважним підприємцем, — гордо мовив він. — Як бачите, мене можна назвати постаттю державного масштабу. Про моє життя можна написати книжку достоту загальнолюдського значення. Я вже давно її написав би, якби мав відповідні умови… і засоби виробництва, — Гансекер кивнув на друкарську машинку. — В неї весь час западають клавіші. А хіба можна відчути справжнє натхнення, коли твоя машинка нормально не друкує?
— Містере Гансекер, дякую вам, — Даґні встала. — Думаю, ви нічим більше не можете мені допомогти. А ви, часом, нічого не знаєте про спадкоємців Старнса?
— Занапастивши завод, вони всі кудись порозбігалися. Їх було троє: двоє синів і дочка. Востаннє я чув, що вони сховалися від ганьби в штаті Луїзіана, в Дюрансі.
Коли вона в останню мить обернулася, то побачила, як Лі Гансекер підстрибнув до плити, вхопив покришку від каструлі й негайно впустив її на підлогу, обпікши пальці та клянучи все на світі: бульйон таки википів.
Від Старнсових статків майже нічого не залишилося, а від спадкоємців — іще менше.
— Міс Таґґарт, вони мені не подобаються, — застеріг шеф поліції: літній, повільний і суворий чолов’яга з очима, сповненими гіркоти не через жаль за скоєним, а через чесність і законослухняність. — Є різні люди, вбивці та маніяки, але я чомусь вважаю, що з цими Старнсами нема чого спілкуватися порядній людині. Паскудна це братія, міс Таґґарт, — слизька і недобра… Так, двоє з них зараз мешкають у місті. Третій помер. Чотири роки тому вкоротив собі віку. Некрасива була історія. Він був наймолодший із них, Ерік Старнс. Належав до людей, які, розмінявши п’ятий десяток, вважають себе молодими і скиглять про свою тонку натуру. Цей весь час нюняв, що потребує кохання. Його утримували весь час різні жінки, всі старші за нього. З кожною жив доти, поки не знаходив чергову жертву. А потім захопився шістнадцятирічною дівчиною. Хороше дівчисько. Не хотіла мати з ним нічого спільного. Вона вийшла за хлопця, з яким була заручена. У день весілля Ерік Старнс заліз до їхнього будинку, і, повернувшись із церкви, вони знайшли його в своїй спальні: мертвого, брудного, з перерізаними венами… Знаєте, ще можна простити людині, яка наклала на себе руки тихо. Ніхто не осуджуватиме ближнього за його страждання, бо чи знаємо ми, де межа людському терпінню? Але людина, яка перетворила свою смерть на виставу, завдаючи цим болю іншим людям, людина, яка покидає цей світ через
