БотакЄ - Тарас Богданович Прохасько
Воротами на покинутий військовий об’єкт закінчувався сорок другий від Франківська. За воротами - руїна КПП з «караульним приміщенням». Ліс на території бази був таким самим. Кілометр управо, стовп ліхтаря, як у місті, і лисий горб, на який ведуть бетонні сходи. Нагорі - тонни потовченого шиферу і центнери роздроблених керамічних ізоляторів. Кількадесят різних отворів у землі, впізнаються рештки труб, вентиляцій, входів для різних кабелів. На протилежних сторонах цього бетонного майданчика - сходи вниз. Точно між ними - загадкова споруда, подібна на глибокий басейн. До бетонних стін прикріплені залізні східці і балкончики. Сходи приводять до грубезних броньованих дверей, відкритих. Відразу за ними - перший поворот у підземному коридорі, після якого стає абсолютно темно. Ліхтар вихоплює фраґменти бетонних стін, металічних каркасів, коридор галузиться, і від нього відходить безліч окремих кімнат. На підлозі де-не-де залишилася вишукана армійська плитка. І сліди того, що цей бункер був усього-на-всього центром зв’язку - табличка з позивними, моток телеграфної стрічки, вказівки, куди під’єднувати телефони засекреченого зв’язку, рештки крісел операторів. Порожні металічні основи для антен на поверхні бункера служили ще одним підтвердженням цієї версії. Незважаючи на майже достиглу аличу зверху, екскурсія безпросвітними коридорами справляє дійсно моторошне враження, заблукати в цих лабіринтах дуже легко. Зіпсутість цивілізацією викликає бажання влаштувати в цьому місці дуже екстремальний нічний клуб (заради такого можна було б організувати навіть спеціальний автобус, який набирав би клієнтів десь біля ратуші у Франківську).
Командний зв’язковий пункт передбачає існування ще чогось, чим можна було би командувати. Тим більше, що від КПП така ж бетонна дорога веде ще й уліво. Через такий самий недоторканий ліс. Крім бетонки, людську присутність зраджують кілька штучних озер, невідомо для чого влаштованих на території розлогої військової частини. Але після кілометра внутрішньої дороги раптом з’являється саме військове містечко. Довга двоповерхова порожня казарма, в якій не розбите жодне вікно, типові конструкції спортивного майданчика, молоді саджанці фруктових дерев на всій території. Видно, що це все господарство хтось мусить пильнувати. У високих боксах, де, правдоподібно, стояли колись мобільні радіостанції на базі ГАЗів і ЗІЛів, немає дверей. Бокси вражають порожністю і самотньою фірою в одному з них (кінь, виявляється, пасся поруч, а господаря ніде не було).
Але бетонна вулиця не закінчилася навіть у цьому містечку, вона провадила ще далі в ліс. Аж проїхавши нею, можна досягти несподіваного рівня розуміння цього задуму загалом. П’ять бетонних кубів на ще одному пагорбі є насправді п’ятьма порожніми шахтами, призначеними для зберігання і запуску ракет. Важко назвати точно, якими були ці ракети, але покинуті відкриті шахти дозволяють говорити принаймні про їх параметри. Окуті залізом діри мають діаметр біля п’ятьох метрів. А в глибину - не менше двадцяти. На стінах цих колодязів можна роздивитися різні рештки обладнання, яке з ракетою контактувало і таким чином фіксувало її конфіґурацію. Але стояти довго на краю шахт не варто. Незрозумілий острах підсвідомо викликає бажання впасти у глибину земної тверді.
На цілком відкритому краю однієї з цих дір сиділи хлопці підлітки, майже діти. Всі з Грабівки. Один з них розповідав якісь страшні речі про об’єкт нам і передовсім своїм товаришам, яких, очевидно, сам сюди привів, як якийсь сталкер. Виявилося, що його тато працював у цій секретній лісовій військовій частині. Отже, він знав трохи більше, видно, що уважно слухав. Ракети, казав хлопець, стояли тут аж до 1996 року. Тоді їх демонтували, витягаючи з пускових шахт кранами. Ракети були такими, що нищили все в радіусі двадцяти кілометрів. А ймовірна похибка потрапляння - на цьому він чомусь наголошував особливо - лише п’ять метрів.
Після всього побаченого хотілося проголосити кілька наповнених емоціями фраз: скільки таких шахт і бункерів залишилося в наших краях? що з ними - незнищенними - робити? чому вони принаймні не є недоступними для дітей? але чи не такі об’єкти сприяли збереженню величезних лісів? (були й інші, мудріші, думки, пов’язані з геополітикою, політикою, екологією, соціологією і військовою доктриною). Натомість вечоріло. І треба було вертатися до міста, ще сорок кілометрів. З них двадцять - військовою бетонною дорогою, кожна плита завдовжки п’ять метрів, між ними - проміжки. Геть від останнього бункера в леґендарному Чорному лісі.
Подорож
Наприкінці літа мені таки вдалося здійснити подорож, яка би поєднувала кілька напланованих речей - поїздити найближчою Україною, податися з дітьми на південь хоча б на пару днів, хоча б на завершення канікул. Було би добре, якби ще й автостопом.
Обов’язково, щоб подорож мала виразну конструкцію - в такому віці дітям необхідні чіткі мнемотехнічні орієнтири.
Івано-Франківськ - Чернівці - Хотин - Кам’янець-Подільський - Заліщики - Городенківщина - Івано-Франківськ.
Дві фортеці, митрополичий палац, Дністер, Смотрич, горіхи вздовж доріг, високий і низький береги, безмежні лани, південь, Поділля в серпні.
У цей самий час у ґорґанській річечці Любіжні вода і сонячне освітлення нарешті досягають того щемкого поєднання, яке примушує думати про непомітний прихід вересня не масштабами цьогорічного сезонного циклу, а так, як би цього хотілося всім чесним, екзальтованим і поганим поетам - осінь життя, молодість не вернеться, купаємося востаннє цього літа, неначе востаннє в житті.
Більше так не буде.
З усієї подорожі мені багато чого сподобалося найбільше.
Цього разу добре було б сказати, що найбільше з цієї подорожі мені сподобався каньйон Смотрича навколо старого Кам’янця. Ну і сам старий Кам’янець над Смотричем.
Для горянина це подібне на дитяче спотворення дідівських оповідей про фраґменти химерій чужинецьких земель.
Такі єрусалими, вифлеєми і вавилони іноді можна зауважити на задньому плані ікон. Якщо летючий змій не живе тут, то в кожному разі буває дуже часто. Справа в тому, що на Смотричі подоба гірського ландшафту досягається не піднесенням, а опусканням.
Якщо є гора, значить ти в дірі, в щілині, в ямі.
Вийшовши на гору, ти опиняєшся на рівнині.
Але над щілиною.
Я дуже хотів вернутися туди у вересні.
Але не вийшло.
Треба було бути у Франківську.
Вересень закінчується, я пригадую все, що зробив з того, що тримало мене у Франківську, і не бачу жодної поважної причини не пожити кілька днів над Смотричем.
Серед
