БотакЄ - Тарас Богданович Прохасько
У 1691 році коронний гетьман Станіслав Яблоновський вибудував на горі над Дністром оборонний замок і поїхав собі далі виконувати гетьманські обов’язки. Аж його внук, князь Ян Каетан Яблоновський, перемістив сюди свою резиденцію у 1731 році. Замок на той час уже перестав бути актуальним, натомість Ян Каетан перетворив Маріямпіль на ідеальне духовне містечко. Він вибудував костел і монастир капуцинів, у якому розмістив дивовижний образ - так звану Лицарську, чи Обозну, чи Гетьманську Матір Божу, яку його дідо возив із собою на найзапекліші польсько-турецькі війни. Образ був присутній і під Хотином, і під Віднем. У 1737 році спеціальна комісія визнала образ чудотворним. 1753 року в Маріямполі створили колеґіум із класом філософії і риторики, один із небагатьох вищих навчальних закладів у Східній Галичині. Після капуцинів до містечка запросили сестер чину хариток, котрі пробули тут аж до 1945 року, опікуючись школою і лікарнею. Після війни в монастирі і костелі перебували різні виправні і примусово виховні заклади. Тепер тут тюрма. Знову для жінок. Хоч прапорщик, який забороняв фотографувати задротовану пам’ятку, виявився чоловіком.
Дивно, але про чудотворний образ у ХІХ столітті якось забули. Його навіть прикрили новими образами. Аж у 1927 році тодішній римо-католицький священик отець Босак видобув ікону, і вона була урочисто винесена на замкову гору. В тридцятих образ реставрували. Йшлося про те, щоби його коронувати. Світова війна все змішала. Маріямпільська Божа Матір опинилася під Вроцлавом, куди після війни переселили тутешніх поляків. Коронація відбулася вже в дев’яностих. Здійснив її тодішній папа Іван Павло ІІ. А отця Босака вбили влітку 1941 року українські партизани.
Загалом Маріямпіль першої половини двадцятого століття можна вважати взірцем мирного співіснування різних націй і віросповідань. Незважаючи навіть на те, що в 1920 році армія УНР, якій було віддано для оборони цю ділянку фронту в польсько-большевицькій війні (на п’ятсотрічному дубі біля палацу тепер є табличка, що тут відпочивав Симон Петлюра), оборону не втримала і в Маріямпіль увійшла кавалерія Будьонного. Зрештою, саме ті десятиліття були для містечка тим часом розквіту, після якого хоч не хоч ландшафти стають рудиментарними.
Поляки, яких було вдвічі більше, ділили почергово з українцями костел для відправ. Одні одних запрошували на свої свята, у змішаних шлюбах сини хрестилися і виховувалися у вірі батька, а дочки - у вірі матері, діяли численні освітні і кооперативні організації, працювало чотири млини (один із них дизельний), була лазня, що нагрівалася камінням, були стави, які давали роботу, вітряк, який помпував воду до монастиря, шістсот жидів жило під проводом хасидського рабина з роду Горовиців, містечко славилося своїми будівничими, що працювали в усіх околицях, і особливо ґонтовими майстернями (маріямпільська ґонта виставлялася навіть на виставці у Відні). А ще було чудо техніки - пором через Дністер. Він скорочував дорогу до Єзуполя на тридцять кілометрів і не давав можливості Маріямполю бути кінцем світу.
Все раптом перемінилося в сорокових. Найближчі сусіди почали вбивати один одного. Німці і совіти цьому тільки сприяли. Поляків організовували у винищувальні загони проти українського підпілля. Українське підпілля влаштувало тотальну розправу з польським населенням Вовчкова. Врешті поляків насильно вивезли на захід, а активних українців - на Далекий Схід. Жидів до того часу помордували німці.
А до Маріямполя завезли лемків, котрих переселяли з територій, переданих Польщі. Попри всю драматичність цих перенесень саме лемки не дали цілковито пропасти давньому поселенню. Приїхавши без нічого, вони взялися до господарки. А що найцінніше - показали маріямпільцям важливість освіти, свідомості і віри, яких не можна відібрати навіть тоді, коли забрано все інше.
Останніми роками сталося кілька добрих змін. Маріямпіль знову став Маріямполем (усі радянські часи він перебув Маринополем), лемки їздять на Лемківщину, старі маріямпільці з Польщі навідуються до місця своєї дитячої пам’яті.
Але флора не перестає бути рудиментарною. Надто багато зів’ялих сливок висить весною на захаращених деревах. Надто багато розбитих вікон у спорожнілих старих хатках під горою. Надто велика частина цвинтаря переповнена поваленими хрестами і заросла багаторічним бадиллям. Надто грубий шар нанесеного намулу на металічних рештках порома. Тому вертатися треба тільки назад - попри кар’єри до Галича і далі.
Повертаючись до озера
Зближаючись до озер, про існування яких ти знаєш (хоч вони - ніби у зовсім іншій далекій країні - в найдальшому кутку Волині), вже здалека намагаєшся угледіти перші ознаки зближення. Про близькість Шацьких озер починаєш здогадуватися тоді, коли поверхня випростовується після Розточчя, з’являються соснові й дубові ліси. Змінюються суфікси у назвах місцевостей. Тоді повторюєш собі завчені імена озер, уявляючи собі кожне за звучанням назви - Пулинець, Перемут, Линовець, Соминець, Карасинець, Люцемир, Світязь, Луки, Кримне, Кругле, Довге, Плотиче, Накраннє, Пісочне, Піщанське, Піявочне, Мошне, Чорне і Чорне Мале, Озерце. Незважаючи на визначення, знаєш, що тобі потрібне Пісочне, бо тобі було там так добре п’ятнадцять років тому.
Дорога поступово стає вужчою, по ній видно, що це край країни, що він затиснений між Польщею і Білоруссю. Ліси обступають цю вузьку дорогу. Поодинокі дерева якісь не такі, бо це вже Полісся. Хати значно менші, виразно бідніші, на старших дошках віконниці. Багато хат обшито дошками, помальованими в різні кольори. Хоча у всьому, що стосується споруд, домінує синій колір. Такі самі сині і високі грубі дерев’яні хрести. На цих хрестах виділяються макети інструментів Христових страстей - молотки, кліщі, списи, патериці, цвяхи. Деякі хрести виказують неймовірну близкість цього православного краю до католицької Польщі - натягнутими, як розтяжки антени, різнокольоровими стрічками. Сіно біля хат складають зовсім не так, як у наших горах, та й сіно якесь інакше - жовтаве і грубе, більше подібне на солому, а не на руно. Зате його тут не до порівняння більше. Величезні пасовища перетинаються прямими каналами у правильному порядку, в них угадуєш відому ще зі школи радянську програму осушення поліських боліт. Недалеко від озера земля майже всуціль утворена з піску. На піску ростуть сосни, у піску росте картопля.
Від шосе до Пісочного можна йти дорогою вже дійсно лісовою. Ліси тут двох типів - мокрі, густі, невисокі листяні, переповнені травами і безліччю сіянців, і прозорі, чисті соснові, в яких далеко видно, але через відтінок кори здається, що зависає легенький дим чи туман. Це озеро (Пісочне) так само правильно можна було назвати Лісовим, бо ліс оточує його з усіх боків, підходить майже до води. Якби я не знав, що йду
