Віднайдений час - Марсель Пруст

Але я мав написати щось інше, довговічніше, і то не для однієї особи. Писати доведеться довго. Удень я щонайбільше спробую виспатися. А як працюватиму, то лише ночами. Але мені треба буде багато ночей, може, сто, може, тисячу. І я житиму, потерпаючи, не відаючи вранці, коли доведеться урвати свою оповідь, чи Владар моєї долі, не такий поблажливий, як султан Шахріяр, відкладе мою кару горлом і дозволить наступного вечора снувати далі почате. Не те, щоб я намірявся бодай чимось повторити «Тисячу й одну ніч» або Сен-Сімо-нові «Мемуари», писані теж уночі, чи там одну з моїх книжок, уподобаних іще в наївному дитинстві, забобонна вірність яким не давала б мені без жаху уявити собі твір, відмінний від них. Але, — таким правилом керувалися Ельстір та Шарден, — годі відтворити те, що любиш, не зрікшись його. Напевно, мої книжки, як і жива моя плоть, зрештою, колись умруть. Треба примиритися зі смертю. Ми погоджуємося з тим, що за десять

років не буде нас самих, а за сто — наших книжок. Вічности ніхто не обіцяє ані творам, ані людям.

Ця книжка має бути така сама довга, як «Тисяча й одна ніч», але цілком інакша. Звичайно, коли ми кохаємося в якомусь творі, ми раді б створити щось подібне, але треба жертвувати своїм минущим захопленням і думати не про свої уподобання, а про істину, яка не питає нас про наші смаки і забороняє думати про них. І тільки йдучи за істиною, ми натрапляємо не раз на те, що покинули, а, забувши про смаки, напишемо «Арабські казки» або Сен-Сімонові «Мемуари» іншої доби. Але чи встигну я? Може, вже запізно?

Я запитую себе не лише: «Чи встигну я?», а й: «Чи впораюся?» Хвороба, яка, що той суворий сповідник, звеліла мені умерти для світу і тим самим зробила мені послугу («Бо якщо посіяне пшенишне зерно не вмре, воно зостанеться саме, а як умре, дасть щедрий урожай»), хвороба, яка, коли настав край ледарюванню, уберігала мене від легковажности, а тепер, може, боронитиме від ледарювання, ця хвороба поглинала мої сили і, як я помічав уже давно, а надто з часу, коли я розлюбив Альбертину, — сили моєї пам’яти. Але оживлені пам’яттю вражіння, які треба потім поглибити, висвітлити, перевести в духовні еквіваленти, чи не становлять вони одну з умов, як не саму субстанцію, мистецького твору, якою вона щойно явилась мені в бібліотеці? О! Якби мені оті ще не підірвані сили, які я ще мав далекого-предалекого вечора, вос-креслого в моїй пам’яті, коли я побачив «Франсуа Найдуха»! Від того, власне, вечора, коли здалася моя матір, почався, разом із повільним бабусиним згасанням, підупад моєї волі та здоров’я. Все вирішилося в ту хвилину, коли, не в змозі більше терпіти чекання завтрішнього дня, щоб торкнутися губами материного обличчя, я набрався духу, скочив із ліжка і в нічній сорочці підступив до вікна, залитого місячним сяйвом, і стовбичив там, поки почув, як відходить Сванн. Мої батько й матір проводжали його, я чув, як відчиняється садова хвіртка, як бренькає дзвінок, як хвіртка зачиняється...

Аж це спало мені на думку, що якби того ранку мені ще стало снаги написати свій твір — як колись у Комбре в певні дні, що справляли на мене вплив, — того ранку, що саме сьогодні надихнув мене ідеєю твору і пройняв страхом не встигнути її здійснити, він, той ранок, передусім визначив би в цьому творі форму, яку я передчув колись у комбрейській церкві і яка зазвичай залишається для нас невидимою, форму Часу.

Звичайно, наші змисли помиляються в багатьох інших випадках, — як мені наочно довели розмаїті епізоди цієї розповіді, — спотворюючи для нас достеменний лик цього світу. Але, зрештою, я міг би, в найточнішій транскрипції, яку спробував би дати, не переставляти звуків, утриматися від того, щоб відривати їх, ті звуки, від їхньої причини, поруч із якою розум розміщує їх уже потім, хоч якби він змусив дощ тихо заспівати посеред покою, а подвір’я затопив потоками кипучого чаю, це мало б збивати з пантелику не більше, ніж задум маляра, коли він так часто малює, зовсім близько чи геть далеко від нас, залежно від того, що нам являть закони перспективи, посилення яскравости барв та оманливість першого погляду — вітрило чи шпиль, які опісля, гаразд поміркувавши, ми пересовуємо нерідко на велетенську відстань. Я міг би, хоча помилка була б тут серйозніша, стояти на своєму й далі, подібно до того, як ми наділяємо певними рисами обличчя перехожої жінки, хоча на місці носа, щік та підборіддя повинен залишатися тільки голий овал, де щонайбільше мав би леліти відсвіт наших пожадань. І хоч би навіть я не встиг виготовити, — що далеко важливіше, — сотні масок для накладання кожної з них на те саме обличчя, залежно від того, якими очима я на нього дивлюся і в якому сенсі відчитую його риси, масок, призначених мінятися в моїх очах відповідно до того, що саме років за тридцять стирає реальні зміни: надія чи страх або, навпаки, любов чи прихильність; отож якби я не здолав відтворити образу осіб, народженого в мені, де найменший їхній жест може викликати страшенне сум’яття, а не поза мною, — мій роман з Альбертиною достатньо переконав мене, що все стає марнотою і брехнею,— і якби я не змінював освітлення духовного небосхилу залежно від напруження своєї вражливости чи від випадкової тучі, яка, наповзаючи на цей небосхил, обертає спершу малий предмет на щось величезне, бентежачи таким чином мою погідну певність, себто якби я не міг запровадити цих і багатьох інших змін у транскрипції світу (в необхідності таких починань — якщо ми прагнемо відтворити «реальність» — нас переконала ця повість), який належало змалювати цілісно, то я зумів би принаймні уявити людину — завдання чимраз важче — що, обтяжена не так довжиною свого тіла, як довжиною років, які кінець кінцем її доконають, мусить волочити їх за собою скрізь, куди вона скерує свої кроки.

Зрештою те, що ми займаємо в Часі щораз розлогіше місце, розуміє кожен, і ця одностайність могла мене тільки тішити, бо це істина, істина приступна всім, і мені належить докласти всіх зусиль, аби її розтлумачити. Що ми маємо якесь місце у Часі, розуміє всяк, але найпростіша людина це місце визначає десь так, як вона визначала б наше місце у просторі, бо особи не надто спостережливі, побачивши двох незнайомих