Віднайдений час - Марсель Пруст

писати, звідти вислизнула картка, — запрошення до пані Моле. І відразу ж я, забудькувате, але нахабніше за інше я, як це трапляється в усіх педантичних варварів, привчених до проханих обідів, відіпхнуло зошит і написало до пані Моле (вона, зрештою, пройнялася б до мене більшою повагою, якби дізналася, що я віддав перевагу відповіді на її запрошення перед своїми трудами архітектора). Аж це одне слово з моєї відповіді нагадало мені, що пані Сазра втратила сина, тож-бо я написав ще й до неї і так пожертвував реальним обов’язком задля штучної по-винности виказувати ввічливість і вражливість; я геть охляв, заплющив очі й ще тиждень не міг оговтатися. А проте хоча всі мої нікчемні обов’язки, яким я був ладен офірувати правдиву повинність, за дві хвилини вивітрилися мені з голови, думка про мою будову не покидала мене ні на мить. Я не знав, чи стане вона церквою, де вірні, помалу-малу прилучившись до істин, навчаться відкривати гармонію і великий загальний план, а чи залишиться — немов друїдичний забуток, зведений на скелі якогось острова, — чимось, чого ніхто ніколи не оглядатиме. Але я поклав присвятити їй сили, що вичерпувалися немовби знехочу, так, немовби залишали мені час на те, щоб, вимурувавши опасання, я замкнув за собою «гробові двері».

Незабаром я вже міг показати кілька шкіців. Ніхто нічого в них не втямив. Навіть люди прихильні до мого розуміння істин, які я далі збирався вибити на мурах святині, повіншували мене, що я виявив їх під «мікроскопом», тоді як я, навпаки, послуговувався телескопом, щоб розрізнити речі, хай і справді манюпусінькі, проте лиш тому, що розташовані від нас на величезній відстані і кожна містить у собі цілий світ. Коли я шукав усесвітніх законів, казали, що я порпаюся у дрібницях. А втім, навіщо я до цього взявся? Замолоду я вже мережив, і Берґотт назвав мої учнівські проби пера «досконалими»[18]. Але замість працювати, я жив лег-кобитом, гуляв і жирував, хворів, лікувався, химерував і засів за роботу напередодні смерти, нічого не тямлячи у своєму реместві. Мені стало вже несила спевняти свої повинності щодо людей, так само як і обов’язок щодо своєї ідеї та свого твору, а надто щодо тих і тих воднораз. У першому випадку я, власне, забував писати листи тощо, і це трохи спрощувало справу. Аж це наприкінці місяця я згадував за асоціацією про свої докори сумління і мене гнітило відчуття власної немочі. Мене дивувала моя байдужість до листів, але відтоді, як у мене затрусилися жижки під час спуску сходами, я збайдужів до всього, я прагнув тільки спочинку, чекаючи Великого Спокою, який уже на порозі.

І не тому, що я сподівався слави, заслуженої, як на мене, посмертної слави, якою увінчали б мене за мій твір, — я був байдужий до суду теперішньої еліти. Нехай після моєї смерти еліта думає все, що заманеться, — це мене, зрештою, не обходило. Насправді, якщо я думав про твір, а зовсім не про листи, які чекали на мою відповідь, то не тому, що в цих двох справах, — як у період мого байдикування, а відтак у період моєї праці, аж до того дня, коли я мусив чіплятися за поренчата сходів, — я знаходив істотну ріжницю. Організація моєї пам’яти, моїх інтересів поєднувалася з моїм твором, може, тому, що коли свіжоотримані листи забувались як стій, думка про твір сиділа в моїй голові, завжди та сама, у вічному становленні. Проте й вона стала для мене морочливою. Вона була для мене як син, про якого смертенна мати мусить повсякчас піклуватися між ін’єкціями та банками. Може, вона ще любить його, але про це їй нагадує лише утяжливий обов’язок дбати про нього. Мої письменницькі сили не могли вже дати собі раду з егоїстичними домаганнями твору. Від пам’ятного дня «пригоди на сходах» жодна у світі річ, жодна втіха, — від людської приязні, від успіхів у роботі над твором, від надії на славу, — не досягала мене інакше, як у вигляді блідого, великого сонця, нездатного вже мене зігріти, оживити і збудити в мені будь-яке бажання; але й тьмаве, воно надто разило мені очі, вони заплющувалися самохіть, і я відвертався до стіни. Мені здавалося, наскільки я міг відчути рух своїх губів, що я ледь-ледь, кутиком рота посміхався, коли та чи та панія писала мені: «Я дуже здивована, не отримавши відповіді на свого листа». А втім, це нагадувало мені про її листа, і я відповідав. Я силкувався, щоб ніхто не вважав мене за невдячника, довести теперішню мою ґречність до рівня ґречности, явленої мені іншими. Я був розчавлений накиданням моїй агонії надлюдського тягара життя. Втрата пам’яти трохи допомагала мені, роблячи виломи в моїх зобов’язаннях; їх заступав мій твір.

Думка про смерть остаточно загніздилася в мені, як колись думка про кохання. Не те щоб я покохав смерть, — я її ненавидів. Та, мабуть, через те, що я вряди-годи думав про неї, як ми думаємо про жінку, ще не кохаючи її, ця думка проникла в найглибші шари мого мозку, і я не міг до чогось узятися, щоб не наразитися на пам’ять про смерть, і навіть коли я нічого не робив, поринувши в цілковитий спокій, думка про смерть невідступно товаришила мені, як думка про себе. Я не думаю, що того дня, коли я наполовину змертвів, саме цей випадок, незмога зійти сходами, згадати чиєсь ім’я, встати призвели мене — внаслідок підсвідомого процесу і передчуття смерти — до того, що я справді мало не вмер; радше, все це прийшло разом, величезне зерцало духу вже неминуче відбивало нову конкретику. А все ж до мене ще не дійшло, як від моїх хвороб можна перейти без жодного застереження до цілковитої смерти. Але тоді я думав про інших, про всіх тих, хто мре щодня, і гіатус[19] між їхньою хворобою та смертю не видається нам чимось незвичайним. Я навіть був думав, що тільки через те, що я дивлюся на них ізсередини (ця причина ще вагоміша за омани, породжені надією), деякі нездужання, взяті осібно, не здавалися мені смертельними, хоча воднораз я вірив у свою смерть, так само як люди, свято переконані, що бас їм урвався, усе ж легко проймаються певністю, що коли вони не можуть вимовляти певних слів, це не має нічого спільного з ударом, афазією тощо, а пояснюється лише втомою язика, нервовим станом, схожим на заїкання, виснаженням,