На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
— А на схилах вже чорно?
Йосенько скривився:
— Мало, навіть на моїй Веснарці ялівець і чемериця ледве вилазять з-під снігу.
— А по лісах?
Йосенько пожвавився:
— По-різному, бувають з’їзди такі м’які слизькі, що гей! Власне на Погорільцю мій кінь з’їхав разом зі мною розкарячений по колоді так, як хлопчаки врозкарячку зсуваються. Виглядало так, що вже кінець, — Йосенько недбало засміявся.
— І нічого? — зацікавлено запитав Фока.
Йосенько зневажливо надув губи:
— Це не такий кінь, практик, зате пан возний наковтався страху. Щось я їм там зіштовхнув на голову. — Йосенько голосно засміявся.
Возний Білей, худенький вусач, не мав охоти сміятися. Пищав виснаженим голосом:
— Дрібниці, кінь зіштовхнув снігову лавину, вона нас трохи причесала, добре, що боком, бо могло бути і гірше.
Йосенько скривився:
— Яка там лавина, кілька ліктів снігу.
Возний беззахисно захищався:
— Пане-добродію, не кожен такий різкий юнак, як Йосенько. А найгірше було там на горі, на Радулі, у тій розбійницькій ямі. Від шуму, від вітрів, мене страх охоплював і парубка. А Йосенькові нічого, сам ходив по лісі, збирав хмиз для ватри. Це не для мене, пане-добро-дію.
Парубок з усмішкою підтвердив:
— Йосенькові всі Чорногори — махом!
А возний додав ще:
— Різкий юнак, пане-добродію, аж занадто.
Парубок з полегшенням сміявся:
— Тепер легко говорити, а там страх сипався на нас крок за кроком, як тіні від мар на сніг.
Возний з неохотою залепетав:
— Звісно, що страх, де який слід на снігу закарбуєш, пане-добродію, вітер відразу заліпить. Дорога відкрита, а до неба — найшвидше. За то юнацтво… — возний розкашлявся.
Йосенько, примруживши очі, відгортаючи з обличчя золотаві пейси, сумно посміхнувся:
— А там, що кому від юнацтва, воно не платить навіть власних рахунків.
— Не багато звірини по лісах?
— Не той час, може ведмідь десь лісами і пробудився, але ще слабий, слідів не видно. Люди гірші від звіра…
— А що там? — обережно запитав Фока.
Йосенько зітхнув, говорив стримано, але з притиском:
— Та що ж? моя купецька честь — дбати про гостей, а гонор гостей — платити, чи ж не так?
— Ну, так, — підтвердив Фока.
— Я кредитував, — говорив далі щораз швидше Йосенько, дещо гарячкуючи, — і навіть сам носив тим з Полян аж на гору на Руський, коли вони працювали у пана на бутині. Давав все, що вони хотіли. Вони заробили чимало. І що ж? Втекли за гори, зачаїлися. На листи не відповідають, бідні, читати не вміють. Не вміють прочитати теж і судових скарг… Я мусив вигадувати з паном возним. І що? За цей час нові клопоти, нові судові затрати, нові оплати, а грошей ще й не видно. Перехочеться.
Возний сумно підтакував, розмовляли тихіше. Жаб’ївці, які сиділи неподалік, перешіптувалися ще тихіше. Томашевський казав:
— Ніс, як у стерв’ятника, напевно дзьобав акуратно тих, з угорської сторони.
Ґіжицький тверезо відповів пошепки:
— Що ж робити, коли без грошей беруть у кредит?
— То чого давав, а ще й впихав?
— А хто ж повинен давати, священик? — відрубав Ґіжицький.
— Приглянься добре, він дуже подібний до Шестунової Марійки, — прошепотів Томашевський.
Компанія зареготала, а Ґіжицький відмахнувся зі сміхом:
— Та йди ти, старого пейсача рівняти з такою красунею.
— Приглянься, — далі шептав Томашевський, — богомільні очі, пейси, чисте золото, зовсім як у неї, і ніс так само дзьобає. І так само ніхто його не любить, навіть євреї. О! як криво посміхається, глянь, так само!
Ґіжицький спокійно відповів:
— Йому сумно, його праця пропала, жодної допомоги, син Айзик поїхав у Чернівці. До того ж обрізав халат, зголив пейси, вже не богомольний.
Томашевський говорив дещо голосніше і поважніше:
— Як же не богомольний, я минулого літа бачив Айзика, йшов з купою книжок під пахою.
Ґіжицький пояснював:
— Звідки ти там знаєш, що за книжки, старий вчився з богомольних, а той — з протилежних. Для старого це проблема.
— Божа кара — прорік упівголоса Ґуцинюк, — за людські землі, за процеси.
— Яка там кара? — сміявся Ґіжицький, — Пияки легкодухі набирають товару, пропивають і не платять. Мій тато каже, що Йосенько трохи твердий, але правий. І богомольний.
— Богомольний, — захихотав Томашевський, — коливається цілими вечорами над рахунками, торохтить і стогне до Бога: «Вей мір, Іван мені винен, Петро мені винен, Гарасим мені винен, вей мір, дай Боже процес, ліцитацію дай Боже, дай Боже привласнити землю».
Голосний сміх компанії пролетів над столом. Фока кинув хижий погляд з краю стола. Шепоти і смішки замовкли. З іншого краю столу бистречани бурчали в інший спосіб. Вітролом зі співчуттям до Йосенька:
— Ось вам! ці люди з-за гір! Безсовісні, я відразу казав. Стільки добра набрали, муки, круп, шкури, горілки, солі — і бах! щезли.
Бомба бурмотів:
— От єврейська доля нещасна. Я б таким не дав у борг ані за гріш.
Мандат поправляв:
— Скажіть краще єврейська дурнота, валаднатись і літати верхами по таких пустирищах за кілька ґульденів. Я знаю Радул з дитинства, там волосся диба стає.
Ґєлета цідив:
— Для нього й краще, що пустирі, і що немає ваших Чорнишів, Мандатів, бо розбійники притиснули б до серця жидівського розбійника, як колись вірмен.
— Я говорю, як людина про людей, а ви відразу колете, як оса. — Мандат ображений встав і пішов до колиби.
Юстинка вже подала сигнал колибі, і Петрицьо разом з Панцьом, приносячи миски, крутилися коло обслуговування нових гостей. Йосенько і далі, немов замріяний, оглядав бутин широко розчиненими очима. Дивився на гать, на миґли, на ризи.
— По-господарськи, — казав з визнанням, — але нам, сусідам, не надто даєте заробити.
Фока виправдовувався:
— Коли купуємо, то відразу багато, переважно у Кутах, часом у Косові, навіть у Чернівцях, але те, що є у вас на складі, нам завжди знадобиться. От і зараз ми купили у вас горілку і пиво.
Йосенько двозначно посміхався:
— А може ваш головний постачальник, то Никола Пуршега, той з Гриняви, що його звуть — Поперечник? Він до євреїв найбільший поперечник, присягнув собі, що наших з торгівлі викурить у цілому повіті.
Фока відповів:
— Сам знаєш, що з тими купцями, яких нарадив Никола, нічого не вийшло, а саме твої купці у нас виграли. Мабуть, тобі щось заплатили за це?
— Заплатили, — підтвердив Йосенько, — але торгувалися так завзято, як за власних дітей. Казали, що ти твердий, тож і вони повинні бути твердими.
— Який я там твердий, — сміявся Фока, — вони хотіли мені всадити свого наглядача. В моєму лісі я сам наглядач. Ну так ми і погодились. Де ж тут твердість?
Панцьо, крутячись
