Переможець завжди самотнiй - Пауло Коельо

5. Він повинен мати гроші, багато грошей — і навіть не тому, що життя в Канні надзвичайно дороге під час фестивалю; про це насамперед свідчить ціна, яку йому довелося заплатити за виготовлення конверта з ціанідом. За прикидками Моріса, він заплатив за нього приблизно п’ять тисяч доларів — сорок доларів за отруту і чотири тисячі чотириста шістдесят за роботу з її вакуумного упакування.

6. Він не входить до мафіозних угруповань, які торгують наркотиками або зброєю, бо інакше за ним давно вже стежив би Європол. Усупереч тому, що думає переважна більшість тих злочинців, вони залишаються на волі лише тому, що ще не настав час посадити їх за ґрати. В їхні групи укорінені агенти, які отримують за службу великі гроші.

7. Він не хоче, щоб його схопили, а тому дотримується всіх заходів остороги. Проте він не спроможний контролювати свою підсвідомість, а вона — хоче він чи не хоче — підкоряється певній схемі.

8. Він — особа цілком нормальна, не з тих, що можуть викликати підозру, можливо, наділена лагідною і приязною вдачею, спроможна вселяти до себе довіру, яка заманює людину в смертельну пастку. Він проводить певний час зі своїми жертвами, й варто відзначити, що дві з них були жінками, які значно менш довірливі, ніж чоловіки.

9. Він не обирає жертви певного різновиду. Вони можуть бути чоловіками, жінками, людьми будь-якого віку й будь-якого суспільного становища.

Тут Моріс зупиняється. Йому спадає одна думка: щось із ним написаного не узгоджується з рештою.

Він двічі або тричі перечитує свої пункти. На четвертому читанні знаходить те, що шукав:

3. Він не має чітко визначеного почерку. Або приховує його, щоб не дати себе впізнати.

Справді, цей злочинець не прагне очистити світ, на відміну від Менсона, або принаймні місто, як намагався Рідґвей, не прагне також догодити апетитам богів, на відміну від Дамера. Велика частина злочинців не хочуть, щоб їх схопили, але вони прагнуть, щоб їх упізнавали. Одні хочуть, щоб про них писали в газетах і журналах, хочуть здобути популярність і славу, як, наприклад, Зодіак або Джек Потрошитель — мабуть, вони думають, що їхні онуки пишатимуться тим, що вони накоїли, коли знайдуть запилюжений щоденник десь на горищі. Інші виконують певну високу місію: наприклад, ставлять перед собою завдання створити атмосферу жаху або очистити місто від повій. Відомі психоаналітики давно дійшли висновку, що серійні вбивці, які припиняли свою діяльність, робили так, бо вважали, що світ уже отримав те послання, яке вони хотіли йому передати.

Ось і відповідь. Як він раніше про це не подумав?

А не подумав він про це з дуже простої причини: якби він підказав поліції таку думку, то вона стала б розшукувати водночас двох людей, що могло б ослабити її зусилля: вона стала б шукати не тільки вбивцю, а й ту особу, якій він хотів передати своє послання. А тут у Канні він убиває надто швидко; тому Моріс переконаний, що незабаром він звідси зникне, після того як його послання дійде до того, кому він хоче його передати.

Він покине місто щонайбільше через два або три дні. Й оскільки його жертви не мають між собою нічого спільного, то, як і у випадку інших серійних убивць, які належать до цієї категорії, його послання призначене тільки для однієї людини.

Тільки для однієї.

Він повертається до комп’ютера, вмикає його й надсилає заспокійливе послання комісару: «Не турбуйтеся, вбивства припиняться ще до закінчення фестивалю».

І лише з любові до ризику він надсилає копію послання одному своєму другові зі Скотленд-Ярду — нехай вони знають, що тут, у Франції, його шанують як професіонала, просять його допомоги й одержують її. Він ще спроможний робити професійні висновки, слушність яких підтвердиться в найближчий час. Він ще не такий старий, як вони думають. Його репутацію поставлено на кін; але він цілком переконаний у тому, що написав.

Хамід вимикає свою мобілку — йому зовсім не цікаво знати, щó відбувається десь у інших місцях світу. За останні півгодини його телефон був буквально затоплений потоком поганих новин.

Усі ці події подають йому знак, що він повинен відмовитися від своєї абсурдної ідеї створити фільм. Він дозволив, щоб його опанувало марнославство замість прислухатися до порад, які давали йому шейх та власна дружина. Схоже, він починає втрачати контакт із самим собою; світ розкоші та гламуру починає отруювати його — навіть його, який завжди був переконаний, що має проти всього цього надійний імунітет. Годі. Завтра, коли все трохи заспокоїться, він скличе на прес-конференцію всіх представників світової преси, що з’їхалися до Канна, і скаже, що хоч він уже й витратив чималу суму грошей на фінансування свого проекту, але припиняє працювати над ним, бо це була мрія всіх, хто був до нього залучений, «а одного з них уже немає на світі». Хтось із журналістів, безперечно, запитає, чи має він якісь інші плани. А він відповість, що про це говорити рано, «бо ми повинні шанувати пам’ять того, хто нас покинув».

Звичайно він, як і кожна людина, що має бодай крихту пристойності, дуже жалкував, що актор, із яким він уклав контракт, помер, отруєний, а режисер, що його він обрав для реалізації свого проекту, потрапив до лікарні — на щастя, без ризику для життя. Але обидві ці події передали для нього ясне й недвозначне послання: