Старший боярин (збірник) - Григорій Михайлович Косинка
Спльовував на долівку, хоч нам за інструкцією категорично було заборонено плювати на підлогу. Бейзер переводив свої сухі зеленкуваті очі, схожі трохи на баранячі, на Фавста – він раз у раз робив Фавстові якесь запитання, не було того дня, щоб він поминув його в ряду, не поспитавши:
– В чьом обвиняют тебя?..
Ми всі з великим напруженням чекали на цю відповідь; цікаво, за яку провину посадовили цього таємничого Фавста? Висидіти три місяці в «секретці», знали ми, не всякий зможе… А сам Конюшина Прокіп удавав із себе – не було ніякого сумніву – наївного селюка в Поділля.
Пильно дивилися – разом з Бейзером – у сірі гранітні Фавстові очі – там глибоко-глибоко заховано було ненависть і зневагу не тільки до Бейзера, а до всіх нас; ненависть іноді іскрами вигравала на чоловічках, – тоді у Фавста тремтіли з обурення руки, – але він завжди умів стримувати свої чуття – він спокійно, навіть занадто вже спокійно, відповідав запитанням:
– За що? Ая, повстання.
Така відповідь нервувала Бейзера, він не міг стримати свого гніву, він висмикував з чорної – офіцерського сукна – шинелі руку і, тупаючи ногою, вимахував тією рукою так, ніби намагався на всю силу вдарити Фавста в обличчя…
– Бандит, бога твою мать, а? – оскаженіло вигукнув Бейзер.
Ми, арештанти, найбільше боялися цієї хвилини сказу: ми були глибоко переконані, що Фавст, хоч і виснажений до краю, відповів би на удар, більше того, він готовий був перекусити горлянку…
Фавст мовчав. Він тільки скалив свої здорові, білі й рівні зуби, а злоба, різко підкреслена на його мужицькому обличчі, спадала аж на сухі, колись соковиті губи – застигала там, здавалося, разом із слиною.
Він ковтав її, криво усміхався, а сам дивився на підлогу. Бейзер залишив на хвилину Фавста; він суворо, допитливо, ніби справді від нього так багато залежні були ми, оглядав кожного; Клєнцов, радіючи, очевидно, що Фавстові була така «баня», – розсміявся, але Бейзер помітив таку несподівану радість:
– Эй, ты… как тебя? Чего ржешь, чему ты радуешься?..
Клєнцов вирівнявся і, зціпивши зуби на образливе «ти», промовив зозла:
– Арестант – тоже человек… Да.
– Сутки карцера, – глухо наказав Бейзер.
І Клєнцова, без курива і без хліба, повели кудись із камери.
А Бейзер знову повернувся обличчям до Фавста:
– Где твоя нара? – запитав.
– Третя.
Начальник корпусу пильно обдивився з усіх боків Фавстове ліжко, торбу, рушника, вишитого з ключем журавлиним… Уже хотів був рушати з камери, як раптом уклякнув і читав видряпане: «Прокіп Конюшина», а внизу – «Христос Воскресе, Галло…»
– «Христос Воскресе» – тоже твое? – запитав з іронією Бейзер.
– У мене він не воскресне… Чого тобі треба? – була Фавстова відповідь.
– Троє суток карцера… без хлеба, кровать привинтить.
Бейзер скаженів.
– Кто бросил окурок? – гукав він на всю камеру. – Чашки, стекло, ложки, ножи… Проверить, отобрать… На три дня поднять в камере нары, староста.
– Слушаюсь.
(Додати деякі деталі).
…– Камеру лишить на неделю и… забыл, за окурок – сутки карцера. Я… протест и бандитизм…
Репліка якогось копійчаного меншовика або укапіста:
– Ведь были же когда-то тюрьмы, сидели, живые ведь люди…
За дверима нашої камери затихав десь у глухих коридорах малиновий дзвін на острогах начальника корпусу № 6 – Бейзера.
Старий карцер, де сидів був Фавст, бачив і чув у своїх кам'яних шорах багато трагедій: там божеволіли, там вішалися, розбивали голови об стіну – всього було, все бачив і чув старий карцер.
Аж позеленів од цвілі, од віку свого давнього і сліз людських; по кутках протягувалася вже вода, а зимою, зрозуміло, вона трохи підмерзала, й сковзалися ноги на такому льодку тонкому.
Фавст розповідав свою історію немудру так:
– Коли мене Бейзер, – каже він, – кинув був до цієї ями, цвіллю вкритої, я хотів просити його, щоб одразу взяли мене на розстріл… Це була не секретка, ні. Подумай, яка мені рація гнити на пні, коли я знаю свій кінець краще за Бейзера?
Я загнув йому матюка у вічко і, повіриш, трохи полегшало… Матюкнувся я не тому, що люблю лайку, ні, зо мною трапилося щось таке незрозуміле, що й досі не можу з'ясувати тобі.
Горіла голова, а тюрма, – уяви собі, наша велика тюрма, виломлюється з ґрунтом і летить високо-високо понад борами…
І добре пам'ятаю мою суперечку з Бейзером: «Брешеш, – ніби кажу йому, – хай скрізь – тюрми, хай скрізь карцер і кара, але маєш добрий знак: одна вже виломилася з ґрунту, летить». І знаєш, я вперше почав тоді так сміятися. Мені стало раптом страшно: що зробили з мене за сім місяців? Той дурень даремне Фавста згадував і легенди – я живий ще, хоч моя історія варта теж легенди.
…Знаю, мені вже не жити, нема мені повороту до життя – кров'ю харкаю… Дивно, один поет – цілком хворий, на мою думку, написав два рядки у карцері:
Сліпе село лютує,А Україна кров'ю харка…Сліпе село… Тут, у карцері, засміявся я на слова слідчого: вони питають, де сходилися на раду? Де, в кого?
Фавст притулився щокою до холодної стінки і тихо шептав: «У моєї сестри, чуєте?» Далі вирівнявся і цитував собі з якогось філософа: «Панувати над рабами, обернути кожного на автомат, – такий, здебільшого, намір у деспотів…»
…Так знайте, – говорив до стінки далі,– Прокіп Конюшина ніколи не буде зрадником. Я загину, сотні й тисячі таких, як я, але ніколи, ніколи не продаватиму сестри своєї. І нікого не продаватиму. Юдою не буду.
Фавст плакав… Йому все ще, здавалося, стояв образ слідчого Однорогова, говорив ніби до нього:
– Каже мені Однорогое: «Ты, Конюшина, трудового происхождения, ты – бедняк, ты получил образование, ты, наконец, не Грицько или Омелько какой-то… но почему, почему, из каких побуждений ты примкнул к преступному обществу самостийников? Почему принял участие в восстании?»
Конюшина відповідав:
– Ая… Пішов, не можна не йти, бо коли підпалити хату Грицькові та Омелькові, то вони лиш тоді за вила і гідність свою згадають, ая… Мені ж, самі сказали, людині свідомій, треба свідомо і прямо у вічі ворогові дивитися…
Так йому нібито сказав був Фавст, а він на це усміхнувся, дав гарну папіросу:
– Кури, мовляв, Конюшина, наші, а скажи нам, де поділися ваші, де були бандити?
Перехилив Однорогов через стіл голову і, трохи заспаний, процідив крізь зуби:
– Пойдешь на шльопку, милокі Герой!
Замахнувся і на всю руку вдарив по зубах.
Фавст, пам'ятає, до крови, до кістки прокусив йому руку ту – тільки прикладами врятували життя Однорогову,
