Старший боярин (збірник) - Григорій Михайлович Косинка
Серце йому нестямно кидалось, коли він постукав у хисткі двері низенької халупи. Все навкруги він пізнав: старомодний ґанок, палісадник, надвірні віконниці. Ніщо не змінилось, яке щастя! Та й часу, зрештою, минуло небагато – півтора року, що здавалось йому зараз однією ніччю глибокого сну.
Йому відчинили. Відчинив чоловік з грубуватим голосом, якийсь невдоволений, непривітний.
– Чи тут живуть дівчата… що жили півтора року тому? – спитав Степан.
На жаль, інакше спитати він не міг, бо забув їхні прізвища.
– Нема тут ніяких дівчат, – відповів чоловік таким тоном, немов хотів сказати, що тут мешкають тільки чесні люди. І хотів зачинити двері.
Тоді Степан, плутаючись, почав пояснювати йому. Він, власне, шукає свою сестру, яку покинув у місті тому півтора року, і де вона – це можуть знати тільки дівчата, що тут жили. Вони вибрались? Якщо він їх не знайде, то нічого не знатиме про сестру, яка виїхала кудись. У адресовому бюро він був уже. Нічого не сказали.
– Гроші тільки беруть, порядки совєтські, – пробурчав чоловік, трохи зласкавившись.
– Так, страшенний бюрократизм… Одна з них була швачка, така низенька…
– Та тут швачка якась у дворі живе. Пройдіть у хвіртку.
Попрощались вони досить приязно, і хлопець зайшов у темний двір – вузеньку просторінь між високостями сусідських будинків, де росло кілька дерев. Спочатку він не побачив, де б тут взагалі можна було жити, потім постеріг крихітну хатинку, мов той гриб приліплену ліворуч до глухого муру. Бліда стрічка світла в щілині віконниць ледве примітна була в темряві цієї загороди. Спотикаючись через грудки землі та цеглини, Степан підійшов до вікна й обережно постукав.
– Хто там? – почув він жіночий голос.
Хлопець, затремтівши, відповів:
– Одчиніть… це я… Степан… пам'ятаєте, до вас при ходив, як Надійка тут жила…
– Степан? – здивовано перепитало в хаті.
– Атож… Степан із Теревенів. Відчиніть, Ганнусю!
Всередині раптом засміялось.
– Отаке! А мене Ївгою звати!
Степан з жахом відступився. Її звати Ївгою? Ївга! Яке непотрібне йому ім'я! Він ладен був упасти тут на землю, заплющивши очі й про все забувши. Але коли вийшов на вулицю, спогад про Надійку знову опанував його, і він знову почав про неї думати.
Тільки це було вже не солодке марення, що допіру так гріло й тішило його, а болісна, ніби зовні накинута потреба, страшна, невідклична потреба, якої причини не були йому й приблизно відомі. Тепер він міркував про справу більше розумом, ніж бажанням, і розважав свій намір з боку реального його здійснення. Що Надійка чекає його, це здавалось йому незаперечним. Свідомість виключного права на цю дівчину й справді його ніколи не покидала. Якщо вона не з ним, то тільки тому, що він досі цього не хотів. Сьогодні він з'ясує їй, що життя можливе тільки в природі, яку вони покинули й до якої мусять вернутись, а місто, душне й нудне, – це страшенна помилка історії. Думки ці, він сам знав, не які й нові, але це тільки доводить їхню правдивість. Та вона це зрозуміє без слів. Зараз він про неї зовсім не турбувався. Але ж вона замужем була! І той Борис такий упертий, певно, і незговірний буде! Поки йому розтлумачиш усі ці думки, поки його переконаєш… А він, дивись, ще й заперечуватиме! Доведеться знімати мову про те, кому дівоцтво Надійчине належить… Ах, як це неприємно! Хлопець глянув на годинника. Двадцять на десяту. Пізненько, але повинен відбути це сьогодні.
Почуваючи страшенну втому, він гукнув візника й поїхав, мляво відхилившись на сидінні. Вогні вулиць, вечірній рух юрби гнітили його, доводили його стому до цілковитого виснаження. Хлопець заплющив очі, і бажання спати, як теплий важкий покров, застелило його думки нерухомою млою. Він почував зв'язаність свого тіла, якесь міцне спеленання душі, і м'яке гойдання ресор колисало його, відсуваючи далі й далі турботний рокіт життя.
Зненацька візник спинився.
– Що? – спитав Степан, прокинувшись.
– Приїхали, – сказав той.
Хлопець, здригнувшись, скочив на землю.
– Може, почекати? – спитав візник.
– Чекайте, я зараз, – відповів Степан.
Він трохи хапливо розчинив двері будинку, де над ворітьми горів потрібний йому номер, але сходами йшов повільно, присвічуючи сірниками. Нарешті спинився на третьому поверсі, подзвонив, і душа його сповнилась байдужістю.
Він прихилився до одвірка й почав думати про те, що вийшов сьогодні з портфелем, а зараз портфеля в нього немає. Очевидячки, він згубив його. І хоч у портфелі, на щастя, нічого важливого не було, Степан відчув глибоку прикрість. «Ех, йолоп же з мене», – подумав він.
Кроки за дверима урвали його міркування. Він знову захвилювався. Вона чи не вона відчинить? Ні, жіночий, тільки не її голос запитав: «Хто там?» – і хлопцеві раптом спало на думку, що вони, може, вже й вибрались звідси. Це припущення збадьорило його, і він голосно відповів:
– Можна бачити тов. Бориса?
Тоді двері відхилились на ланцюжку, і в щілину глянуло на нього обличчя дівчини-підлітка.
– Бориса Вікторовича немає вдома, – поважно відповіла дівчина. – Вони поїхали в командировку.
– Шкода, – буркнув Степан. І ніяково додав: – Тоді я залишу йому записку.
– Заходьте, – мовила дівчинка.
У передвітальні він повісив на кілочок капелюха, пригладив волосся і ввійшов за дівчинкою до кімнати, де над застеленим цератою столом горіла лампа під широким абажуром з оранжевого ситцю. Він сів до столу, і поки дівчинка давала йому олівця та паперу, крадькома оглянув обставу. На вікнах – мереживні завіси, на підвіконнях – квітки. В кутку матерчаста канапа, коло неї невеличкий килимок. Попід стіною прості, але ретельно вишикувані стільці. І раптом праворуч – величезний поміщицький буфет із горорізьбою, важка окраса помешкання, невідповідна до розмірів кімнати. Було тихо й охайно, всі меблі стояли на призначених їм місцях, додержуючи принципу симетрії, а буфет здавався зверхнім наглядачем ладу, суворим представником непорушних основ тутешнього життя.
Щось торкнулось його ноги – кицька горнулась до його черевика. Він узяв її на коліна й почав зосереджено писати:
«Любий Борисе, нарешті я зібрався тебе провідати, і так нещасливо. Думалось погомоніти вечір про минуле…»
Збоку рипнули двері, і хлопець, підвівши голову, побачив на порозі жінку в широкій червоній хустці, що ховала її постать аж до колін. Степан ніяково підвівся, десь здогадуючись, що жінка ця, може, дивилась на нього у щілину, коли він пестив кицьку.
– Це ви, Степане…
– Павловичу, – підказав він, розуміючи її зупинку.
І тільки почувши голос, пізнав її. Це була вона, тільки страшенно змінена, майже спотворена, але в чім саме, він ще не міг сказати. Навіть голос її якось інакше бринів, – якось прикро, певно, погордо. Вона злякала його своєю появою, своєю постаттю, церемонністю й глузливим поглядом. Стискуючи їй руку, хлопець подумав: «Ні, я таки справді йолоп».
– Сідайте,
