Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської - Роман Іванович Іваничук

…Лісовчики зайняли Краківське передмістя перед вечором. Ворота були замкнені на всі замки, на Кушнірській і Бляхарській вежах, що височіли з обох боків Краківської брами, стояли мовчазні й непорушні, мов статуї, озброєні вартові: Єжи Мнішек і Вольф Шольц наказали охоронцям мурів не вступати в розмови з напасниками й не застосовувати зброї до того часу, поки з Жовкви від гетьмана не повернеться старостинський гінець з рескриптом. Староста й бургомістр не знали, як повестися з вояками, котрі проливали кров за ойчизну — як з ворогами чи як з героями. Для власної безпеки вони заховалися в архієпископському палаці: резиденцію глави львівської католицької дієцезії не чіпали навіть татари.

Поручник Лісовський, щуплий, низькорослий і метушливий, підбіг до брами й загримав шаблею в піхві по кованому залізу.

— Гей, ви, — гукнув до сторожі, — впускайте звиценжців, які для вас своїх голів не шкодували! Чуєте, ви, там, на вежах?

У відповідь — мовчанка.

Кілька сотень мародерів, до яких прилучилися передміські збуйці й злодії, стояли безладною юрбою в подертих кунтушах, свитах, тулупах, чоботах і постолах, деякі — певне, нові, — й зовсім босі. Не всі ще встигли награбувати одягу, а може, й не хотіли обтяжувати себе будь–чим: Лісовський обіцяв дати воякам найкращий обладунок і харч з львівських багатих крамниць.

— Мовчите? — вимахував шаблею поручник. — То передайте вашому старості Мнішеку, що ми згодні обминути Львів, якщо він віддасть нам те золото, яке він узяв у самозванців. Жоден Дмитрій не заплатив нам жолду! Ви чуєте, перекажіть йому мої слова, я жду до ранку. Коли не зробить цього, ми завтра самі візьмемо з міста контрибуцію!

Перед світанком до шевської ятки, яку розчистив для себе під нічліг Лісовський, увійшли два високі й кремезні парубійки. Вони хвилину придивлялися до поручника, ніби дивувалися, що такий непоказний чоловічок зумів зібрати ось яку банду, потім один з них мовив півголосом:

— Вставайте, поручнику!

Лісовський схопився з лежака, вмить вихопив з піхви шаблю й замахнувся на велетнів.

— Генерал, вашмості, генерал! А ви, ви хто такі?

Пройняті повагою до безстрашного ватажка, парубки відступили, мирно склавши руки на грудях.

— Ми брати Бялоскурські.

— Ну і що з того? Кажіть, хто ви є! — гаркнув Лісовський.

Янко з Микольцьом здивовано переглянулися: поручник не знає братів Бялоскурських. То буде знати!

— Пане генерале, — посміхнувся Янко, а Микольцьо показав оскал білих зубів, — ми брати Бялоскурські і більше титулів нам не потрібно. Ми хочемо вам сказати, що до міста ви самі не ввійдете ніколи, бо ж не посмієте рубати королівських вояків, за це вам дадуть не жолд, а по шнурку. Але ж треба увійти, правда? І то швидко, поки не наспів з Жовкви польний гетьман…

— А ми й хочемо його побачити, — перебив Лісовський. — Це ж він залишив нас у Москві без хліба й грошей.

— І думаєте, Жолкевський дасть вам жолд? Спочатку він напише королеві, потім король скличе сейм, а сейм ухвалить, що грошей у скарбниці нема. Не візьмете їх і в Мнішека — той знає, де ховати. Але Львів багатий: суть вірменські купці, жидівські лихварі, є русинська братська каса! Що ви вдієте без Бялоскурських? Обіцяйте взяти нас ротмістрами в своє військо, дайте нам людей і ми до сходу сонця відчинимо Краківські ворота.

— Знаєте підземні ходи?

— Ні, ми знаємо людей, які мають ключі від бокових хвірток. Тільки не чіпайте ратуші, Низького Замку, патриціанських домів, а тихенько, мов коти, обступайте в темноті вірменський, русинський і єврейський квартали.

…Вдосвіта вдарив Великий Кирило на дзвіниці Успенської церкви.

Юрій Рогатинець не спав усю ніч, сам вартував на останньому поверсі — там, де колись просидів усю ніч, розмовляючи із стриноженим братським дзвоном. У передвранішній імлі він помітив, як нагинці й тихо прокрадаються через ринковий майдан тіні — десятки, сотні тіней, і зрозумів, що треба бити на сполох — може, останній раз у житті будити із сну людей. Юрій почав розгойдувати велику чашу незмірно важкого благовіста, сердечко хиталося, а до креші не діставало, минали дорогі секунди, хвилини, допомогти нікому, дзвін мовчав. Тоді Рогатинець вхопився за сердечко, повис на ньому і, відштовхуючись від стіни ногою, досягнув разом з сердечком креші, потім ще і ще раз; в'яли руки, він тримався з останніх сил, відштовхувався і бив, відштовхувався і бив — місто прокинулося в тривозі.

Почули цей дзвін і прокажені на Калічій горі.

Кампіан не спав. Він звечора помився, нагострив ножа й підтяв бороду, тепер підвівся з прічі і сказав:

— Пора. Пора, панове!

Прокажені будилися, в халупці, критій очеретом, нудко запахло гноєм і мершею, хворі чухалися, роздирали гнояки; Кампіан, в якого ґудзи на тілі ще не провалилися і не виділяли поки що власного смороду, скривився, заткав пальцями носа і повторив гугняво:

— Пора.

Останнім піднявся старий бургомістр колонії Тимко Пєньонжек — він був весь у струпах, а через те найбільш поважаний — і рік:

— Нема вже в мене сили. Якщо ти, Павле, зробиш те, що задумав, будеш бургомістром колонії.

— Зроблю. Колонією стане весь Львів. Ми з Соліковським розпочали її будівництво, ми і завершимо.

Тимко Пєньонжек послав розбудити всіх, які жили в інших куренях, Кампіан відрахував сорок молодших чоловіків і невзабарі вони рушили вниз схилом Калічої гори.

Вперше за весь час існування колонії прокажені насмілилися переступити межу, через яку дотепер могла тільки переважити паличка з мисочкою для подаянь, і тихо посунули Сокільницькою дорогою. Перейшли міст на Полтві й подалися далі вздовж міського валу, минули Галицьку браму, потім завернули вліво і врешті зупинилися позаду костьолу Босих кармелітів.

Кампіан покрутився на місці, потупцював, глянув у бік Босяцьких воріт, прикинув оком віддаль, потім відступив назад кілька кроків і сказав:

— Тут копайте.

Прокажені кинулися до вказаного місця, дерли землю і камінь пальцями, палицями, ножами, поки не натрапили на товсту залізну затулу з масивним кільцем. Затула була важка, хворі довго натужувалися, поки підняли. Сплеснув радісний зойк і стих: під затулою зіяла глибока нора, вниз вели стрімкі сходи, з нутра вдарило спертим підвальним теплом — був це потаємний вхід до львівського підземелля, про який знали лише староста, бургомістр і архієпископ.

Прокажені спустилися вниз і пішли гусаком темним вузьким проходом, який вів до ратуші й Низького Замку з відгалуженнями до архієпископського, старостинського й бургомістрівського