Емма - Джейн Остін
Спочатку Емма відверто нудьгувала. Ніколи раніше не бачила вона Френка Черчілля таким мовчазним і нецікавим. Він не сказав нічого такого, що варто було б слухати; він дивився — і нічого не бачив, машинально висловлював захоплення, слухав її й не розумів, що вона каже. Оскільки він був таким нудним, то не дивно, що й Гаррієт — теж; обоє вони були просто нестерпними.
Коли вони всі повсідалися, то стало веселіше; на думку Емми — набагато веселіше, бо Френк Черчілль став балакучішим і бадьорішим, зробивши її основним об'єктом своєї уваги. Усі можливі знаки уваги призначались їй. Здавалося, що йому тільки й треба було, аби сподобатись їй і позабавляти її. Емма, рада з того, що її розважають, задоволена тим, що її улещують, сама була веселою та невимушеною, надала Френку всіляке дружнє заохочення і дозволила бути галантним, як це вона зробила колись у початковий і найцікавіший період їхнього знайомства; але зараз усе це для неї не означало майже нічого, хоча на думку більшості спостерігачів їхня розмова виглядала так, що найповніше її не можна було схарактеризувати ніяким іншим англійським словом, крім слова «флірт». «Містер Френк Черчілль і міс Вудхаус відчайдушно фліртували одне з одним». Вони ризикували, що їхню поведінку буде описано саме цією фразою і що саме ця фраза буде міститися в листі до Кленового Гаю від однієї дами, і в листі до Ірландії — від іншої. Не те, щоб Емма була веселою та безтурботною тому, що їй і справді було весело, ні; скоріш це сталося тому, що їй було не так весело, як вона сподівалася. Емма сміялася, бо була розчарована; і хоча він їй подобався через свої залицяння, хоча його увага — спричинена дружніми почуттями, симпатією чи грайливістю — видавалася їй абсолютно доречною, все одно вже не могла знову завоювати її серце. Вона так і вважала його не більше, ніж приятелем.
— Я вам такий вдячний, — мовив Френк, — за те, що ви попрохали мене поїхати сьогодні разом з вами! І якби не ви, то мені в цьому товаристві було б зовсім нецікаво. Я вже був твердо вирішив повернутися.
— Дійсно, ви були дуже злий; і я не знаю, з якої причини, хіба що з тієї, що ви запізнилися і всі найсмачніші полуниці встигли з'їсти ще до вашого приїзду. Я повелася з вами приязніше, ніж ви заслужили. Але ви виявили смиренність. Ви буквально напрошувалися, щоб вам наказали поїхати разом з нами.
— Не кажіть, що я був злий. Я був утомлений. Мене здолала спека.
— Але ж сьогодні ще спекотніше.
— Щось не чутно. Сьогодні я почуваюся прекрасно.
— Ви почуваєтеся так, тому що перебуваєте під контролем.
— Вашим контролем? Я не проти.
— Може, мені й хотілося, щоб ви так сказали, але я мала на увазі самоконтроль. Так чи інакше, але вчора ви вийшли за рамки і втратили контроль над собою, а сьогодні знову в нормі — і оскільки завжди з вами я бути не можу, то було б найкраще сподіватися, що ви перебуватимете під власним контролем, а не під моїм.
— Це одне й те ж. Я не можу здійснювати самоконтроль, не маючи до цього спонуки. Ви віддаєте мені наказ незалежно від того — говорите чи ні. І маєте можливість завжди бути зі мною. Ви й так завжди зі мною.
— Починаючи з третьої години вчорашнього дня. Мій безперервний контроль не міг початися раніш, інакше ви не були б у поганому настрої до того.
– Із третьої години вчорашнього дня! Це ви так думаєте, це ваша дата. На мою ж думку, я вперше побачив вас у лютому.
— Ваша галантність просто невідпорна. Але, — стишивши голос, — крім нас, ніхто не розмовляє, тож чи не занадто це — говорити різні дурниці заради розваги сімох мовчазних людей?
— Я не сказав нічого такого, чого міг би соромитися, — відповів Френк із веселим безрозсудством. — Уперше я побачив вас у лютому. Нехай усі на цьому пагорбі знають — на здоров'я! Нехай слова мої полинуть від Міклема до Доркінґа. Уперше я побачив вас у лютому. — Потім він перейшов на шепіт: — Наші компаньйони страшенно нудні. Що б таке зробити, аби їх розвеселити? Гадаю, тут згодиться будь-яка дурниця. Вони у мене обов'язково заговорять! Пані і панове! Я маю повноваження від міс Вудхаус, котра головує на цьому пікніку, де б вона не перебувала, заявити, що вона бажає знати: що ви собі всі думаєте?
Хтось засміявся, хтось добродушно відповів. Міс Бейтс, як завжди, виголосила довжелезну промову; місіс Елтон набурмосилася від думки про те, що міс Вудхаус головує; але виразнішою за інші була відповідь містера Найтлі:
— А міс Вудхаус і справді хоче знати, що ми всі зараз думаємо?
— Ой, ні! Не треба! — вигукнула Емма, сміючись якомога безтурботніше. — Ні за що на світі. Тільки цього мені не вистачало. Я волію чути все, тільки не те, що ви всі зараз думаєте. Однак я не маю на увазі абсолютно всіх. Можливо, є одна чи дві особи, — поглянувши при цьому на містера Вестона і Гаррієт, — про чиї думки я не побоялася б дізнатися.
— Оце якраз і є те, — з пафосом та обуренням вигукнула місіс Елтон, — про що особисто я ніколи б не вважала себе вправі питатися! Може, хіба що тільки в якості патронеси товариства — особисто я ніколи не була в такій компанії… пікніки… молоді дівчата… заміжні жінки…
Її бубоніння призначалося в основному її чоловікові; тож він пробубонів у відповідь:
– Істинна правда, серденько, істинна правда. Так-так, саме так — це просто нечувано!.. Деякі дами дійсно надто багато собі дозволяють. Краще поверни все це на
