Книга Балтиморів - Жоель Діккер
— Але навіщо ти таке робив?
— Я заздрив йому.
— Ти заздрив Вуді?
— Він був улюбленцем у моїх батьків. Це так! Вони приділяли йому всю увагу. Я збагнув це, коли нас розлучили і відправили мене до спеціальної школи. Мої батьки витурили мене з Балтимора. А Вуді лишили коло себе. Тато вчив його водити авто, заохочував грати у футбол, возив на матчі «Редскінз». А я де був тоді? За годину їзди від дому, в тій гівняній школі пропадав! Він забрав у мене моїх батьків, а потім ще й ім’я забрав. В університеті він вирішив зватися Ґольдманом. Домігся схвалення моїх батьків, щоб написати це ім’я на своїй футболці. І став Великим Ґольдманом, футбольним чемпіоном. Він був нам усім зобов’язаний, ми взяли його з вулиці. Відтоді, коли запитували, хто він, Вуді казав: я друг Гіллеля Ґольдмана. Від мене він провадив відлік. Аж в університеті, почувши моє прізвище, мене почали питати: «Ґольдман? Як ото Вуді, гравець футбольної команди?» Я не хотів бачити, як він грає, не хотів більше чути, як він видає себе за Ґольдмана. Діяти я вирішив наприкінці літа, після смерті дідуся. Порпаючись у дідусевих речах, я знайшов його заповіт. Батько сказав, що, згідно з тим заповітом, Вуді, Маркус і я отримуємо порівну спадок із шістдесяти тисяч доларів. Та це була неправда. У дідусевому заповіті Вуді не було. А мій батенько, щоб не кривдити свого любого Вуді, вирішив самохіть включити його до заповіту. Вуді посів забагато місця, з цим треба було щось удіяти.
То був страшенний удар для мене.
Виявляється, кар’єру Вуді зруйнував Гіллель. Через сварку з ним Вуді подався до Патрика 14 лютого увечері, віч-на-віч зіткнувся там із тітонькою Анітою, а потім вона загинула. А дядечко Сол так довго сидів після Драми в «Марріоті» не тому, що не хотів повертатися додому в Оук-Парк, а тому, що маєток уже йому не належав. Натоді він був безробітний уже кілька місяців, грошей мав обмаль, тож не міг більше оплачувати іпотеку. Тим-то банк і забрав його дім.
Тоді я запитав Патрика:
— Чому ви нічого не казали?
— Щоб не засмучувати ще дужче твого дядечка. Вуді з Гіллелем знали вже правду про талацен. Невже треба було ще й дядечка сюди залучати? Невже треба було розповідати Гіллелеві, що його батько вкрав гроші й заставив дім, щоб фінансувати стадіон у Медісоні? У твого дядька лишилася тільки його гідність. Я хотів захистити її. Я завжди любив вашу родину, Маркусе. Завжди хотів вам тільки добра.
51
Коконат Ґров, Флорида
Вересень 2001 року (так в оригіналі. Правильна дата — 2011 року. — Прим. верстальника).
Тижнів за три після того, як я їздив подивитися, як знімають його ім’я зі стадіону, дядечко Сол зателефонував мені. Голос його був кволий. Він сказав:
— Маркусе, я недобре почуваюся. Треба, щоб ти приїхав.
Я зрозумів, що це термінова справа, тож забронював квиток на найближчий літак до Маямі. Надвечір прибув до Коконат Ґрова. У Флориді стояла страшенна спека. Перед дядьковим домом я побачив Фейт, що сиділа на східцях ґанку. Гадаю, вона чекала на мене. З того, як вона, вітаючись, обняла мене, я зрозумів, що сталося щось серйозне. Пройшов у дім. Дядечко лежав у ліжку в своїй кімнаті. Побачивши мене, він аж засяяв. Проте він дуже охляв і змарнів.
— Маркусе, — сказав він, — я такий радий, що бачу тебе.
— Що з тобою, дядечку Соле?
Той дядечко, що був у такому кепському гуморі останні місяці, дядечко, який вигнав мене з дому, був просто недужий. Навесні йому діагностували рак підшлункової залози, тож він уже знав, що проживе на світі недовго.
— Я намагався лікуватися, Маркі. Фейт мені допомагала весь час. Коли вона ото приїздила до мене, то ми ходили на сеанси хіміотерапії.
— Чому ж ти нічого не казав мені?
Він зібрався на дусі й засміявся.
— Я ж бо знаю тебе, Маркі. Ти ноги стоптав би, гасаючи по всіх лікарях, ти все зробив би, щоб доглянути мене, а я цього не хотів. Не треба псувати своє життя задля мене. Ти повинен жити.
Я сів на краю ліжка. Він узяв мене за руку.
— Це кінець, Маркусе. Я не одужаю. Доживаю останні дні. І хочу прожити їх із тобою.
Я пригорнув його до себе. Міцно обняв. І ми заплакали.
Ніколи не забуду тих трьох місяців, що їх ми пробули удвох, від вересня до листопада 2010 року.
Раз на тиждень я супроводжував його до онколога в лікарню Маунт-Сінай у Маямі. Ми ніколи не розмовляли про його недугу. Він геть не хотів балакати про неї. Часто я питав:
— Ти як?
І він казав мені, зібравши увесь свій легендарний апломб:
— Ліпше й бути не може.
Часом я запитував лікаря:
— Пане лікарю, скільки йому ще лишилося?
— Важко сказати. Його моральний стан високий. Ваша присутність дуже його підбадьорила. Лікування його зцілити не зможе, воно трохи підтримає його.
— Коли ви кажете «трохи», то що маєте на увазі — дні, тижні, місяці, роки?
— Розумію ваш стан, пане Ґольдмане, але точніше сказати не можу. Може, кілька місяців.
Я бачив, що він дедалі слабшав.
Наприкінці жовтня сталося кілька нападів хвороби: якось він почав блювати кров’ю, і я повіз його до Маунт-Сінаю, де його на кілька днів поклали в стаціонар. Вийшов звідтіля він дуже знесилений. Насилу переставляв ноги. Я найняв крісло з коліщатами, в якому почав його возити на прогулянки в Коконат Гров. Усе це нагадало мені Скотта в тому візку. Я сказав це дядечкові, і воно страшенно його потішило. Я любив, коли він сміявся.
У листопаді він уже ледве підводився з ліжка. Майже не рухався. Обличчя його стало землисте, риси загострилися. Тричі за день до нього приходила медсестра. Я вже не спав у кімнаті для гостей. Він не знав про те, але я ночував у коридорі, коло відчинених дверей, щоб бути напохваті біля нього.
Фізична слабкість не заважала йому розмовляти. Пам’ятаю нашу розмову напередодні його смерті — незадовго до Дня подяки.
— Ти давно не святкував Дня подяки? — запитав дядечко Сол.
— Відколи сталася Драма.
— Що ти маєш на увазі під Драмою?
Те запитання здивувало мене.
— Я кажу про смерть Вуді
