Книга Балтиморів - Жоель Діккер
— Ви хто? — запитав я.
— Річард Філліпс, адвокат, — шорстко відказав той. — А тепер дозвольте мені запитати, хто ви такий.
— Ви в кабінеті мого дядька, Сола Ґольдмана. Я його небіж.
— Сола Ґольдмана? Таж він уже давно в нас не працює.
— Що ви кажете…
— Його витурили звідси.
— Що? Це неможливо, він створив цю контору!
— Більшість партнерів поставила вимогу, щоб він пішов. Таке життя. Старі слони вмирають, і леви з’їдають їхні трупи.
Я погрозливо тицьнув пальцем у його бік.
— Ви перебуваєте в кабінеті мого дядька. Геть звідси!
Цієї миті до кабінету прибігла секретарка з Едвіном Сільверштайном, найдавнішим партнером і одним із найкращих друзів дядечка Сола.
— Едвіне, — сказав я, — що тут коїться?
— Ходімо, Маркусе, треба побалакати.
Філліпс уїдливо посміхнувся. Я розлючено вигукнув:
— Чого це лайно сидить у кабінеті мого дядька?
Посмішка зникла.
— Ти язика притримай, чув? Я нічийого місця не посідаю. Як я вже тобі сказав, старі слони вмирають і…
— Коли молоді леви наближаються до старих слонів, молоді слони дають їм чортів!
Едвін ухопив мене в оберемок, і я зупинився.
— Він з глузду зсунувся, цей хлоп’яга! — кричав Філліпс. — Я заявлю на нього! Заявлю! У мене є свідки!
Усенький поверх збігся, щоб поглянути, що тут коїться. Я скинув зі столу геть усе, що там було, зокрема, ноутбук, а потім вибіг із кабінету з таким виглядом, наче збирався когось убити. Всі відступали переді мною. Я зупинився коло ліфта.
— Маркусе! — погукав мене Едвін, насилу пропхавшись крізь натовп роззяв. — Зачекай!
Двері ліфта відчинилися, я ввійшов до нього, Едвін за мною.
— Маркусе, мені дуже шкода. Я думав, Сол тобі сказав, що сталося.
— Ні.
Він попровадив мене до кафетерію й почастував кавою. Ми обперлися ліктями на високий столик, де не було стільців, і він почав:
— Твій дядечко утнув дуже велику помилку. Він шахраював із деякими паперами контори і завдяки фальшивим рахункам здобував зиск.
— Нащо він робив таке?
— Хтозна.
— Коли це сталося?
— Ми виявили це шахраювання з рік тому. Та це була дуже хитра схема. Він виводив грошенята дуже давно. Ми кілька місяців працювали, поки виявили, що саме робив твій дядько. Він погодився відшкодувати частину суми, і ми відмовилися порушувати справу. Та інші партнери вимагали його шкури і домоглися свого.
— Послухайте, таж він створив цю контору!
— Знаю, Маркусе. Я зробив усе. Я все випробував. Але всі були проти нього.
Я розлютився.
— Ні, Едвіне, ви не все зробили! Ви повинні були піти звідціля разом із ним, створити іншу контору! Не повинні ви були допустити, щоб сталося таке!
— Мені дуже шкода, Маркусе.
— Ні, легко шкодувати, сидячи в зручному шкіряному фотелі, тоді як цей вилупок Філліпс посів місце мого дядька.
І я пішов, не тямлячи себе з люті. Повернувся в готель «Марріот», постукав у двері до дядечка Сола. Він відчинив.
— Тебе витурили з твоєї контори? — запитав я.
Він понурив голову й сів на ліжку.
— Як ти дізнався?
— Я ходив туди. Хотів поглянути, чи є тобі пошта, і побачив, що в твоєму кабінеті сидить цей лантух із гівном. Едвін мусив усе розповісти мені. А ти коли мав розказати мені про все?
— Мені соромно. І досі соромно.
— А що сталося, скажи? Навіщо ти виводив ті гроші?
— Не можу тобі сказати. Я влип у страшенну халепу.
Я мало не плакав. Він помітив це і обняв мене.
— Ох, Маркі…
Я вже не міг стримати сліз, мені хотілося поїхати звідти.
*
Щоб трохи відпочити зі мною, Александра на гроші, які отримала з продажу альбому, винайняла на десять днів розкішний готель на Багамах.
Відпочинок удалині від усіх пішов і їй на користь. Ті події дуже вплинули на неї. Перший день ми лежали на пляжі. Давненько не були ми разом і в спокійній місцині, та я відчував, що поміж нами існує якась напруга. Що сталося? Я й далі підозрював, що вона приховує від мене щось.
Якось перед вечерею ми вирішили випити по коктейлю в готельному барі, і я почав пробивати її обслону. Хотів знати. Урешті вона сказала мені:
— Не можу тобі цього сказати.
Я розізлився.
— Годі вже цих дрібних секретів. Може хтось бути відвертий зі мною бодай раз у житті?
— Маркі, я…
— Александро, я хочу знати, що ти приховуєш від мене.
Вона раптом заплакала. Я почувався дурником. Спробував узяти її за руку і вже лагідніше сказав:
— Александро, янголе мій, у чому річ?
Її щоками рясно котилися сльози.
— Я вже не можу приховувати від тебе правду, Маркусе! Не можу більше тримати це в собі!
У мене з’явилося лихе передчуття.
— Що сталося, Алекс?
Вона спробувала зібратися на дусі й глянула мені просто у вічі.
— Я знала, що мали вчинити твої брати. Знала, що вони хотіли втекти. Вуді й думати не хотів про те, щоб сісти за ґрати.
— Що? Ти знала про це? А коли вони сказали тобі?
— Того ж таки вечора. Ти робив барбекю з дядьком, а я пішла з ними погуляти. І вони все розповіли мені. Я пообіцяла їм, що нікому не скажу.
Я приголомшено повторив:
— Ти від початку знала і нічого мені не сказала?
— Маркі, я…
Я схопився зі стільця.
— Ти не попередила мене про те, що вони мали вчинити? Ти дала їм поїхати і нічого мені не сказала? То хто ж ти тоді така, Александро?
Усі в барі дивилися на нас.
— Маркі, заспокойся! — благала вона.
— Заспокоїтися? А чому це я маю заспокоїтися? Ти грала зі мною комедію цілих три тижні, поки їх шукала поліція.
— Таж я і справді непокоїлася! А ти як гадаєш собі?
Я аж тремтів від шалу.
— Гадаю, поміж нами все, Александро.
— Що? Маркі, ні!
— Ти зрадила мене. Ніколи не прощу тобі цього, ніколи!
— Маркі, не роби цього!
Я обернувся й вибіг із бару. Всі дивилися на нас. Вона побігла за мною і спробувала вхопити мене за руку, та я видерся, вигукнувши:
— Облиш мене! Облиш, кажу тобі!
Я хутко пройшов через готельний передпокій і вийшов надвір.
— Маркусе, — кричала вона, плачучи з розпуки, — не треба так зі мною!
Коло готелю стояло таксі. Я сів у нього і замкнув двері. Вона кинулася до мене, спробувала відчинити, стукала у шибку. Я звелів водієві їхати в аеропорт, щоб спекатися всього цього.
Вона бігла за мною, знову стукала у шибку, кричала і плакала.
— Не треба так зі мною, Маркусе! — волала вона. — Не треба так!
Таксі наддало ходу,
