Древляни - Віктор Семенович Близнюк
Два роки школа жила на квартирах. Від тітки Мокрини, яка ганяла рогачем над їхніми головами і пригощала дітей на уроках печеною картоплею, млинцями і березовим квасом і яка вилікувала хворого Григорія (він став бухгалтером в артілі), учні перебралися в просторішу хату. А там громадою, всім колгоспом кривичани поставили дерев’яну вузькувату комірчину на два класи, де й облаштувалася тимчасово школа. За цим першим приміщенням стала потроху рости в центрі села нова капітальна споруда. Вже з’явився у школі сторож-завгосп, великий філософ і господарник дядько Петро. Він говорив, як бог, і при тому стукав своїм прокуреним пальцем вам у лоба. «Головне що? — казав він суворо. — Головне — мати своє соображеніє життя в голові». Дядько поїхав у Гомель і там купив дві необхідні речі — бачок для води і новий дзвоник. Бачок сподобався всім, діти підбігали до нього на перерві і не стільки пили, як розхлюпували воду, дивилися, як б’є з нього веселий світлий фонтанчик.
А от новий дзвоник…
Директор узяв його, легенько покалатав над вухом і поморщився: ні, не той голос, якийсь писклявенький.
Дядько Петро на цьому не зупинився. Він привів у школу молодих енергійних монтерів, і хлопці поставили електродзвінки в усіх коридорах. Тепер в учительській натискували кнопку — і сухе деренчання прокочувалося під склепінням школи, точно й суворо оголошуючи перерви.
Дядько Петро переміг. Він привселюдно, в тій же учительській, узяв старий дзвоник і вже хотів його викинути.
— Петре Петровичу! — зупинив філософа Олександр Іванович. — Постривайте. Не треба. Це наша реліквія. Це дуже пам’ятна річ — для мене і для перших наших вихованців. Прошу, поставте його на місце.
Старий обгорілий дзвоник поставили в шафу за скло. Минуло понад тридцять років, а традиція не порушується: першого вересня і в травні, на початку і в кінці навчального року, виносять у двір столик, покривають його червоною скатертиною і тоді… Тоді над школою лунає голос мідного, трохи погнутого й надщербленого ветерана-дзвоника, який горів у вогні війни і не згорів, зберігся сам у землі і зберіг свій чистий дзвінкий голос.
* * *На вулиці сутеніє. Я прийшов сюди, щоб попрощатися з школою. Довгий коридор, відлунюють кроки, м’яка темрява в класах. Тихо й порожньо. Ген у глибині світить одна електролампочка. Я йду туди, ще раз хочу постояти в краєзнавчому куточку. В котрий раз читаю слова, з такою любов’ю вимальовані дитячою рукою: «В березні 1931 року в нашому селі Кривичі був організований колгосп „Піонер“. Першим головою колгоспу був…» І тут мені перехоплює горло, сльози радості й болю застряють клубком, дрож хвилювання пробігає по тілу. Батько… Мій батько… Він лежить зараз у степу, на півдні Кіровоградщини. Маленьке селянське кладовище, скромний обеліск і напис: «Учасник громадянської війни». Чи думав він перед смертю, що там, на Поліссі, в його рідному селі, не забули його, пам’ятають, згадують на уроках у школі ось уже півстоліття.
…«Калі б не було на свєтє дрєвцев, нічога б на земле не росло», — так мудро і так співучо відповідали дівчатка на уроці ботаніки. І раптом директор, без ніякого, здавалося б, зв’язку, підвівся й спитав: «А хто, мої дорогі сябри, разом з вашими дєдами боровся проти куркулів у нашому селі і став першим головою колгоспу?»
Ті ж мелодійні голосочки, що так мило й дзвінко вимовляли слова: зя-зюль-ки, птушки, квєткі, — назвали майже хором його ім’я, батькове.
Це приголомшило, зворушило мене до сліз.
І тоді ж, на уроці, подумалось: як глибоко все переплелося в нашому житті!
Молодий поліський хлопець, лісоруб, він стає кінногвардійцем Червоної Армії, воює на Південному фронті проти Денікіна, і десь під Лозовою, в селі Михайлівському знайомиться на постої з худенькою й чорнявою, як циганочка, батрачкою-українкою. Спалах кохання в юних серцях, кілька вечорів — на двох — під літніми зорями, а потім бої, і молодий, до безтями відчайдушний кіннотник рятує свою дівчину-долю від білогвардійської розправи, верхи на коні вихоплює її з оточення. А далі нові бої, удвох проходять вони Південним фронтом до Перекопу, з громадянської повертаються поїздом у його рідне село на Полісся, і там недавній фронтовик, командир ескадрону твердою рукою придушує заколот куркулів, створює міцний колгосп у глухій лісовій окрузі. А вона стає в тім колгоспі першою стахановкою. І знов їх посилають на Україну, в голодні степи, де потрібні руки й більшовицьке серце, щоб підняти суху неорану землю. Вони будують нове село з прекрасною назвою Володимирівка, і тут ростуть у них діти, в свідоцтвах яких записано, що старші з них, які народилися в Кривичах, — білоруси, а менші, народжені в степу, — українці…
Я стою перед стендом у школі, горить лампочка, м’яко освітлює оті, виписані дитячою рукою слова: «Першим був…» За вікном уже ніч, глухо шумить весняна пуща, великі простори лежать між степом і Поліссям. Та ні, нема того гнобливого відчуття, що забрів кудись далеко, в чужий закуток. Тут усе до болю торкає моє серце, все прокидається пам’яттю крові, пам’яттю моїх батьків. Я думаю: давно, з часів древлян і кривичів, з часів степових моїх предків так глибоко переплелося наше коріння, наша спільна доля і наша історія. У горі, під час навал, у пожежах ми були разом, разом з правіку і до сьогодні. Наші пісні й мови нероздільно переплелися, і наша спільна радянська доля виколосилася на півдні золотими колгоспними пшеницями, а на Поліссі — яскравими факелами над білоруською пущею.
їду додому,
