Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич

ввірить йому? А як вийшло насправді? Король помер, і після його смерті регіментарство віддано в інші руки – князя демонстративно обійшли. Це була перша поступка Хмельницькому. І не з причини ображеної гідності боліла душа князя, але тому, що розтоптана Річ Посполита до того вже дійшла, що не бажає стояти на смерть, що відступає перед одним-єдиним козаком і зухвалу його десницю переговорами зупинити надіється. Від дня перемоги під Махнівкою до княжого стану надходили вісті одна неприємніша за іншу: спершу повідомлення про переговори, воєводою Киселем надіслане, потім звістка, що волинське Полісся охоплене розгулом бунту, і, нарешті, тепер відмова полковників, яка ясно показує, наскільки неприязно головний регіментарій, князь Домінік Заславський-Острозький, до Вишневецького настроєний. Поки відсутнім був Скшетуський, прибув до табору пан Корш Зенкович із донесенням, що все Овруцьке охоплене полум’ям заколоту. Тихий тамтешній люд бунтувати не збирався, та прийшли козаки під орудою Кречовського і Півмісяця й силоміць почали змушувати козаків вступати до бунтівного війська. Зрозуміло, маєтки й містечка було спалено, шляхту, що не встигла втекти, вирізано, а серед інших – старий пан Єлець, давній слуга і друг сім’ї Вишневецьких. Князь тут же вирішив, що, з’єднавшись із Осинським і Корицьким, він розіб’є Кривоноса, а потім вирушить на північ до Овруча, щоби, домовившись із гетьманом литовським, затиснути бунтівників між двох огнів. Але тепер усі ці плани через вказівки, отримані обома полковниками від князя Домініка, руйнувались. Ярема після всіх походів, битв і трудів ратних не був достатньо сильним, аби зітнутись із Кривоносом, до того ж і наміри київського воєводи були зовсім незрозумілі. До речі, пан Януш і дійсно душею і серцем належав до мирної партії. Авторитету й могутності Яреми він поступився і змушений був іти з князем, але чим більше бачив авторитет цей похитнутим, тим більше був схильний чинити опір войовничим намірам князя, що незабаром і виявилося.

Отже, пан Скшетуський доповідав, а князь слухав його в мовчанні. Всі офіцери при цьому звіті були присутні, всі обличчя при повідомленні про відмову полковників спохмурніли, а погляди звернулися до князя, котрий запитав Скшетуського:

– Значить, князь Домінік їм не звелів?

– Саме так. Мені показали письмову заборону.

Ярема обперся ліктями об стіл і сховав обличчя в долоні. Через мить він сказав:

– Воістину це просто в голові не вкладається! Невже мені самому належить докласти зусиль, а замість допомоги ще й наштовхуватися на перепони? Невже не міг би я – гей! – до самого до Сандомира у свої маєтки піти й там спокійно відсидітись?… А чому ж я цього не зробив, чи не тому, що вітчизну свою люблю!.. І ось мені нагорода за працю, за збитки в маєтку, за кров…

Князь говорив спокійно, але така гіркота, такий біль бринів у голосі його, що всі серця стислися від прикрості. Старі полковники, ветерани Путивля, Старки, Кумейок, і молоді переможці в останніх битвах поглядали на нього з невимовною стурбованістю, бо розуміли, яку важку боротьбу з самим собою веде ця залізна людина, як страшенно має потерпати гордість її від посланих долею принижень. Він, князь «Божою милістю», він, воєвода руський, сенатор Речі Посполитої, мусить поступатись якимось Хмельницьким і Кривоносам; він, майже монарх, який недавно ще зустрічав послів сусідніх володарів, мусить піти з поля слави й замкнутися в якій-небудь фортечці, очікуючи або результатів війни, котру будуть вести інші, або принизливих договорів. Він, що народжений для великого призначення, що відчуває в собі сили такому славному жеребу відповідати, змушений визнати себе безсилим…

Прикрості ці разом із нестатками відбилися на його вигляді. Князь сильно схуд, очі його запали, чорне як воронове крило волосся почало сивіти. І все ж таки великий трагічний спокій виявлявся на лиці його, бо гордість не дозволяла князеві показувати на людях безмірність своїх страждань.

– Що ж! Нехай буде так! – сказав він. – Покажемо ж цій невдячній вітчизні, що не тільки воювати, але і вмерти за неї готові. Воістину волів би я більш славною смертю в іншій якійсь війні полягти, аніж воюючи з холопами в громадянській заварусі, та нічого не поробиш!

– Вельмишановний князю, – перебив його київський воєвода, – не говоріть, ваша ясновельможність, про смерть, бо хоча й невідомо, що кому судив Господь, та може статися, не близька вона. Схиляюся перед ратним завзяттям і лицарським духом вашої княжої милості, але не буду дорікати ні віце-королю, ні канцлеру, ні регіментаріям, що вони цю усобицю громадянську намагаються владнати переговорами, адже ллється ж бо в ній братська кров, а обоюдною впертістю хто, як не зовнішній ворог, скористається?

Князь довго дивився воєводі у вічі і з притиском сказав:

– Переможеним явіть милосердя, вони його приймуть із удячністю й пам’ятатимуть, у переможців же в зневазі пребудете. Бачить Бог, народу цьому ніхто ніколи кривд не вчиняв! Та вже коли сталося, що розгорівся бунт, так його не переговорами, а кров’ю гасити слід. Інакше ганьба нам і погибель!

– Тим скоріша, якщо на власний страх і ризик війну вестимемо, – відповів воєвода.

– Чи значить це, що ви, добродію, далі зі мною не підете?

– Ваша княжа милість! Бога закликаю у свідки, що не буде це від недоброзичливості до вас, але совість не дозволяє мені на вірну смерть людей своїх виставляти, бо кров їхня є дорогоцінною й Речі Посполитій іще знадобиться.

Князь помовчав і за мить звернувся до своїх полковників:

– Ви, давні товариші, не покинете мене, правда?

Почувши це, полковники, ніби єдиним поривом і спонуканням охоплені, кинулися до князя. Одні цілували його одяг, другі обіймали коліна, треті, здіймаючи руки, вигукували:

– Ми з вами до останнього дихання, до останньої краплі крові!

– Ведіть! Наказуйте! Без платні служити будемо!

– Ваша княжа милість! І мені з вами вмерти дозвольте! – кричав, зашарівшись, як дівчина, молодий пан Аксак.

Бачачи таке, навіть воєвода київський розчулився, а князь ходив од одного до другого, голову кожного стискуючи, і дякував. Велике натхнення охопило молодих і старих. Очі воїнів сяяли вогнем, руки самі собою хапалися за шаблі.

– З вами жити, з вами помирати! – говорив князь.

– Ми переможемо! – кричали офіцери. – На Кривоноса! До Полонного! Хто хоче, хай іде геть. Обійдемося й самі. Не хочемо ні славою, ні смертю ділитися.

– Шановні панове! – сказав нарешті князь. – Воля моя така: перш ніж вирушити на Кривоноса, нам слід улаштувати собі хоча б короткий перепочинок, аби сили поновити. Адже вже третій місяць ми з коней майже не злазимо. Від натрудження, втоми й мінливості обставин уже нас просто ноги не несуть. Коней нема, піхота пішки