Вийди і візьми - Тимофій Гаврилів

у скельця і сама носила би. До відділення обласної бібліотеки Матильда записалася не так із пієтету до красного письменства, який не мала часу належно підтримувати, а задля сина. Просидівши до закриття, таки знайшла підхоже оповідання й відтоді, сідаючи на край ліжка, зачитувала вголос сторінка за сторінкою — історію хлопчика, який носив окуляри. Щоразу, дочитуючи до місця, в якому відбувалося преображення, Матильда зворушено плакала.

Крізь лобове скло Жак вдивляється у вихоплений із темряви шматок асфальту й узбіччя попереду — цим шляхом вони їздили одного разу на ярмарок, де ще зовсім крихітному тоді малюкові Жак купив свищика, в який, зрештою, сам і дув, видобуваючи з дерев’яного у формі пташки тільця трелі.

Силуети тополь відступають, опиняючись спершу збоку, відтак позаду, під колесами замість асфальту шелестить шутер. Де-не-де, при самій землі, мерехтять вогники. Піднявши ручне гальмо, Жак виходить з автомобіля і на повні груди вдихає нічне повітря. Приманений вогником, здіймає скляний ковпак і, затуливши тремтливе сяйво долонею, береться запалювати погаслі свічки, вчитуючись у роки народження і смерті, імена і скупі написи під емальованими медальйонами зі світлинами тих, чиї рештки знайшли тимчасовий спочинок, щоб, зітлівши, влитись у неперервний колообіг природи. На одній, ще зовсім свіжій могилі, Жак поправляє вінок. Чоловіче обличчя на прикріпленому до хреста медальйоні випромінює майже молодечу хвацькість. Жак висмикує із землі бур’ян, але невдовзі облишає його і цвинтар із десятками ожилих каганців.

Докотившись до перехрестя, звертає ліворуч, де дорога миттєво вужчає. Заглушивши мотор, Жак шукає стежку і так просувається нею край очерету. Раптом зарості розступаються, оголюючи галявинку з коротким дерев’яним пірсом, біля якого велосипед, наче скелет обглоданого коня. Жак обережно, майже покрадьки наближається до нього, ніби й справді боїться потривожити. Жак кличе малюка пошепки і тільки коли той не озивається, на повен голос.

— Озвися, це я, твій батько!

Зпугукує нічний птах. А тоді зовсім поруч Жак чує бурчання:

— Ти налякав мені рибу.

— Рибою більше, рибою менше, — видихає Жак у складені трубкою губи.

— Якби не ти, вона вчепилася б на гачок.

— Ти знаєш, котра година? — питає Жак.

— До сраки мені твоя година!

— Ти скажи таке мамі.

— І скажу.

— Пора вертатися.

— Хто тебе просив приїжджати?

— Мама, — розгублюється Жак.

— Ти завжди їй догоджаєш, і ніколи, як прошу я.

— А вудку тобі хто купив — хіба не ти хотів? — нагадує Жак.

— На, тримай свою вудку!

— Нащо ти так? — досадує Жак.

— Вона все одно нічого не ловить.

— Добре мені: просидіти пів ночі, а потім таке казати.

— Жодної рибки.

Таке зізнання Жака збентежує:

— Що, геть нічого?

— Ані малька.

— Може, в цьому ставку взагалі не водиться?

— Жаби ж є…

— Ну, жаби — не риба. А ти в іншому місці пробував?

— Усюди перепробував. А ти що робив би?

— Гм, щиро кажучи, не знаю… Може, риби тут ситі?

— І я так думаю.

— Зате ти, либонь, зголоднів?

— Ні.

— Перекуси бутерброд і їдемо.

— Ні.

— Як то, ні?

— Отак! Я нікуди не їду.

— Вже по дванадцятій!

— Ще десять хвилин: а раптом?

— Що скаже мама?

— Мама вже спить.

— Спить?! Кепсько ж ти її знаєш, свою матір.

— Але ж я вже не сам.

— Гадаєш, мама нас із дому сюди бачить? — Жак збентежений. — І взагалі, хто завтра до школи піде?

— Я.

— Я…

Так вони сидять навпочіпки, втупившись в одну і ту саму крапку на водному плесі.

— Досить! — Жак зіскакує.

— Ти ж обіцяв.

— Десять хвилин давно вже минули.

— Неправда.

— Вже ціла година минула.

— Ти ж обіцяв, що ми зловимо.

— Ми повернемося сюди. Якщо хочеш, я візьму відпустку, і ми її неодмінно зловимо, хай їй грець!

Своєму братові Матильда була другою матір’ю — купала в балії, шуруючи намиленою господарським милом щіткою і зливаючи теплою водою, видирала з рота погань, яку намагався розсмакувати, і читала книжечку, яку врятувала, з’єднавши розпорошені сторінки клеєм. Незчулася, як із братика, який тримався за поли її сукні, не відступаючи ні на крок, виріс співрозмовник, тож коли вирушила подавати документи на бухгалтерські курси, взяла його з собою — вісім кілометрів пішки, а далі, до самого райцентру, автобусом. Піший шлях вони прокладали не раз — до єдиної на все довкілля крамниці з сардинами в томатному соусі.

Матильда ще ніколи не була в кінотеатрі, маючи про кіно лише туманне уявлення на основі небилиць, які вряди-годи досягали села. Сидиш на стільці та дивишся в обрус. Яким накривають святковий стіл? Більший! Як набридає чекати, свистиш, тоді біжать мурашки. Як по столі? Ні, цятки, перегодя букви. Після букв — люди. Або трава. Чи кінь. А як вони там з’являються? Розумієш, їх ніби малюють. Як у книжці? Атож, тільки на обрусі вони справжні — люди, трава, хмари, стоять електричні стовпи і світиться світло у вікнах. А вони мене бачать? Ні, їм не до тебе. Ти просто сидиш і спостерігаєш за їхнім життям. А яке воно? Смішне, іноді війна, тоді вбивають.

Побачивши халупу з латаними