Кімната - Емма Донохью
Джек, Джек, син дудця,
Утіка, бо вкрав паця[9].
Насправді в книжці розповідається про Тома, однак Джек звучить ліпше. Крадіжка — це коли хлопчик бере те, що належить іншому хлопчикові; у книжках і в Телевізорі всі люди мають речі, які належать тільки їм, — це все складно.
Уже п’ята тридцять дев’ять, тож ми можемо вечеряти. Доки локшина швидкого приготування розмокає в гарячій воді, Ма знаходить на пакеті з молоком важкі слова і перевіряє мене. Поживне — означає їжу, а пастеризоване — те, що лазерним промінням знищили всіх-всіх мікробів. Я хочу ще торта, але Ма каже, що спершу треба поїсти соковитих буряків. Тоді я беру торт, що вже майже засох. І Ма теж, трішечки.
Я видираюся на Крісло-Гойдалку, щоб зняти з Полиці Ігрову Коробку; сьогодні я віддаю перевагу шашкам і гратиму червоними. Шашки схожі на маленькі шоколадки, проте я багато разів облизував їх, і смаку в них ніякого. Вони прилипають до дошки за допомогою чарівних магнітиків. Ма більше полюбляє шахи, але мені від них болить голова.
Коли надходить час дивитися Телевізор, Ма вибирає планету диких тварин; там показують, як черепахи заривають свої яйця в пісок. Коли Аліса, з’ївши кілька шматочків гриба, видовжується, Горлиця скаженіє, думаючи, що Аліса — огидна змія, яка наміряється з’їсти її пташині яйця. Зі шкаралуп вилуплюються черепашенята, проте їхні мами-черепахи вже пішли, і це дивно. Цікаво: чи зустрінуться вони десь у морі, мама і її малята, чи впізнають одне одного, чи, може, просто плаватимуть собі поряд?
Передача про тваринний світ закінчується надто швидко, і я перемикаю на інший канал, де показують двох чоловіків у самих шортах і кросівках, що гамселять один одного.
— Го-го! Битися не можна, — кажу я їм. — Дитя Ісус на вас розсердиться.
Однак тут чоловік у жовтих шортах заціджує патлачеві простісінько в око.
Ма стогне, ніби то її стукнули.
— Ми це маємо дивитися?
— За хвилину нагодиться поліція, — кажу я їй, — ві-і-ію, ві-і-ію, ві-і-ію — і запроторить тих поганих хлопців у в’язницю.
— Насправді бокс... огидна річ, але це спорт, і боксерам дозволено битися, якщо вони надівають особливі рукавички. Усе, час вийшов.
— Зіграймо в папугу, для поповнення словникового запасу.
— Гаразд.
Вона підходить до Телевізора і перемикає його на планету червоного дивана, де пишноволоса жінка, наче бос, ставить людям питання, а сотні інших плескають у долоні.
Я ретельно вслухаюся, як вона розмовляє з одноногим чоловіком; думаю, він втратив ногу на війні.
— Папуга! — кричить Ма, вимикаючи звук.
— Найпікантнішим, гадаю, видалося нашим глядачам те, чого вам довелося зазнати... — повторюю я почуті слова.
— Гарна вимова, — каже Ма і пояснює: — Пікантний означає зворушливий.
— Нумо ще раз.
— Ту саму програму?
— Ні, іншу.
Вона знаходить новини, які зрозуміти ще важче.
— Папуга. — Ма знову вимикає звук.
— Ах, з усіма цими суперечками про кодування, що йдуть слідом за реформою охорони здоров’я, і зважаючи, звісно, на термін повноважень...
— Ще щось? — питає Ма й додає: — Добре, ти й так молодець. От тільки там ішлося про квотування, а не про кодування.
— А яка різниця?
— Кодування — це коли якесь повідомлення за допомогою спеціальних знаків роблять таємним, а квотування...
Я широко позіхаю.
— Ну, це не важливо. — Ма всміхається і вимикає Телевізор.
Ненавиджу, коли картинка зникає і екран знову стає сірим. Тієї миті мені завжди хочеться плакати.
Я залажу на коліна до Ма, яка сидить у Кріслі-Гойдалці, і наші ноги переплітаються. Ма — чаклунка, що обернулася на велетенського кальмара, а я принц Джекерджек, що кінець кінцем тікає від неї. Ми лоскочемо одне одного, Ма підкидає мене на нозі, а тоді ми зображаємо шпичакуваті тіні на Ліжковій Стіні.
Після цього я пропоную зіграти в Братчика Кролика, що завжди спритно обводить круг пальця Братчика Лиса. Він лягає на дорозі, вдаючи з себе мерця, а Братчик Лис нюхає його і каже: «Я не тягтиму його додому, він надто смердючий...»
Ма обнюхує мене з голови до ніг і мерзенно кривить лице, а я силкуюсь не сміятися, щоб Братчик Лис не здогадався, що я насправді живий. Але все одно я завжди заходжуся зо сміху.
Я хочу почути кумедну пісеньку, і Ма починає:
Черва у черево вповзе
І все, мов грушу, там згризе,
Поточить очі й ніс умах,
І леп між пальців на ногах[10].
Я донесхочу смокчу моні на Ліжку, проте мій ротик засинає. Ма переносить мене в Шафу й підтикає коло моєї шиї Ковдру, та я від неї звільняюся.
Мої пальці вистукують ритм по червоному канту.
Раптом лунає бі-біп — це Двері. Ма схоплюється й ойкає — мабуть, вона вдарилася головою. Вона щільно зачиняє Шафу.
Усередину вдирається холодне повітря; я думаю, що це трохи Космічного Простору. Пахне воно смачно. Двері видають звук пам — отже, Старий Нік зайшов.
Мені вже не до сну. Я стаю навколішки й дивлюся крізь щілину, але бачу тільки Комод, Ванну і краєчок Стола.
— На вигляд апетитне, — долинає товстий голос Старого Ніка.
— О, це просто залишки іменинного
