Хлопчик і тінь - Віктор Семенович Близнюк

Дядько легенько струсив з шапки воду (бо сніг розтанув) і зібрався йти. Повернувся до нас на печі й схилив кучмату голову:

— Бувайте здорові, діти.

Схилив голову перед матір’ю й Тонею:

— Звиняйте. Може, щось і не так сказав.

Затупав чобітьми до порога і знов повернувся, вже накинувши на себе мокрий грубенький бушлат:

— Ще раз звиняйте. А якщо той, пришліть дітей чи людьми перекажіть — я завсігди…

Ці слова він вимовив через превелику силу й осікся, у нього засіпались щоки. А мені защеміло в горлі й стало жаль цього дядька: коли він сидів за столом і його тінь підпирала стелю, в хаті було ніби надійніше. Бо ж через два дні…

Рипнули двері. Дядько ступив за поріг, потяг за собою і тінь. Услід хитнувся вогник кадилки.

І разом з густим олійним духом наче зависла над нами тяжка провина: образили чоловіка.

Я глянув на матір, що стояла з Тонею коло вікна. Мати часто й винувато кліпала на двері. Та ось вона завмерла, прислухалась: у дворі зарипів сніг, глухо стукнула хвіртка.

Мати випросталась, їй наче аж легше стало, і стиха промовила:

— Пішов… Слава богу… Тільки ж не треба так, Тоню.

Якось швидко й несподівано стемніло. Йдучи заметеним полем, — а вдень ще раз притрусило його свіжим вогкуватим сніжком, — Сашко бачив збоку темну смужку бур'янів, яка тяглася по межі вздовж степової дороги. Проте непомітно і дорога, і чорні вершки бур’янів, і саме поле загубилися в сірій імлистій сутіні. Глибока вечірня тиша залягла над полями. Чути було, як пришерхає сніг — похрускувала, тверднучи, снігова кірка.

Сашко відчував: скоро й село. Він і сам не знав (та й не думав про те), як він вибирає дорогу вночі. Може, нюхом. А може, є в людини внутрішній компас, який підказує, куди йти. Сашко не думав про це. Йому просто здавалося: коли ти цілими днями никаєш по степу, голодний, як вовк, і коли на тобі обмерз ватник, то ноги самі несуть до тепла.

Хлопець зігнувся, глибше втягнув руки в рукави. Хотів ліктями стиснути ребра, — може, не так трястиме. Але чи сили не було в руках, чи груди запали — він так і не дощупався тіла, і пішов, більше не прислухаючись до себе. На ходу задрімав. Тобто задрімала його голова, важка, наче обтулена ватою, а ноги йшли, самі переступали через купини, через сухе бадилля, через борозни, притрушені снігом.

Промерзле напівсонне тіло тяглося додому.

Він ішов наосліп. Все в ньому потроху засинало — і думки, і роздратований голодом шлунок, і біль під грудьми. Він спав. А ногами, проте, відчував землю, відчував ясно, що трапляється на дорозі — замет, плішина чи втикана грудками рілля. Валянки у нього були м’які, з вати, підшиті кролячою шкуркою. Шкурка давно вичовгалась і прогнила; взуття стало нікудишнє, але для Сашка воно було незамінне: крізь м’які підошви добре промацувався кожний горбик під снігом: загублений з літа буряк (якщо не зогнив), шапка соняшника (якщо не зотліла) або — але то рідко щастило — прихований у рівчаку і засипаний снігом снопок гречки чи проса. І зараз, коли трапилось Сашкові під ноги щось м’яке й горбкувате, він одразу прокинувся, став, обережно копнув ногою: що воно, чи не мишачий схов?

Запахло цвіллю, тим характерним духом збіжжя — прілим, трохи соложавим, від якого у Сашка різко й боляче пересмикнуло живіт. «Зараз почнеться…» Хлопець злякався голодних спазмів і, щоб заглушити в собі печію, котра гострою хвилею піднімалася до горла, упав на коліна і занишпорив руками. Намацав горбик, що темним круглим вершком виглядав з-під насту. Нетерпляче розгріб льодок, а під ним — земляну крупу, добрався до цвілі, до м’якості й стиха вилаявся: знов мурашник!

Він сів на сніг. Кругом було тихо, мутно, якісь розмиті пасма чи тіні майже непомітно спливали вгору й пропливали над полем. Скільки він сьогодні розваляв мурашників, подумав Сашко. Вдень падав мокрий сніг, на старому настові він тримався, а на плішинах та голих грудках розтавав, і мурашники в степу дуже скидалися на мишачі схови, вони чорними купками витикалися з-під снігу. Сашко чимало розгріб таких купок, потім придивився, що мурашники темні, більше схожі на кротовища, а мишачі схови — світліші. Це, мабуть, тому, що миші роблять свої зимівники з полови, соломи, гнійку. Носять і листя, й стебло, все це перетирають на січку, на дрібне порохно, і в щільно спресованій купі ховають на зиму свої запаси. Насподі, в зотлілій полові часом можна знайти і якесь зерно — пусте, пріле, однак зерно, його й провіяти не можна — летить за вітром. Так, з гнійком і цвіллю, Сашко й кидав його в торбу. Миші пищать, гризуться, метушаться, коли вигрібаєш запаси й викидаєш на сніг встелені пухом гнізда. Ясне діло: грабіж. Німці вичистили все у людей. Сашкові доводиться чистити мишачі нори. Тут нічого не вдієш — війна.

Сидячи на снігу, коло мурашника, хлопець подумав, що треба було б загорнути купу: подохне вся комашня. І він ворухнув плечем (а може, тільки хотів ворухнути), але тіло було холодне, важке й байдуже. «Зер гут, — сказав собі Сашко. — Он людей, і то не закопують. Так і лежать мертві на морозі».

Ще трохи посидів.

Підхопився стривожений і наче тільки зараз помітив, що вже геть споночіло. Темрява лежала над полем двома шарами: вгорі було синьо й чорно, а внизу, над снігами, трохи світліше, і коли пригнутися, то на білій рівнині де-не-де можна побачити темні заячі кубла під кураєм або химерні фігурки — стовпчики землі, обліплені снігом. Та й