Час жити і час помирати - Еріх Марія Ремарк
Гребер поминув свіжі воронки. Вони смерділи І на тлі снігу здавалися такими чорними, немов були бездонні. Туман уже клубочився над ними. Невелика воронка виднілася на схилі пагорбу, Де вони поховали забитих раніше.
— Он ту мояїна використати замість могили, — сказав Шнайдер. — Мертвих чимало.
Гребер похитав головою.
А де ти візьмеш землю щоб їх загорнути?
— Можна накопати по краях.
— Це не поможе. Все одно залишиться яма. Краще викопати свіжі могили.
Шнайдер пошкріб свою руду бороду.
— А хіба на могилах обов’язково мають бути надгробки?
— Мабуть, що ні. Просто так уже ведеться.
Вони пішли далі. Гребер побачив, що хрест на могилі Райке зник. Очевидно, вибухом його відкинуло кудись убік.
Шнайдер зупинився й прислухався.
— Отак і проходить твоя відпустка, — сказав він.
Прислухались обоє. Фронт раптом ожив. Освітлювальні ракети повисли над горизонтом. Артилерійський вогонь став сильніший і розміреніший. Чути було, як рвуться міни. <
— Ураганний вогонь, — сказав Шнайдер. — Це означає, що ми знову опинимося на передовій. Відпустці кінець!
— Так.
Вони слухали далі. Шнайдер мав рацію. Те, що вони чули, не скидалося на випадкову атаку. Це була важка артилерійська підготовка. Завтра вранці на цій неспокійній ділянці фронту, очевидно, слід чекати загального наступу. Погода через ніч зіпсувалася, й туман усе густішав. Росіяни наступатимуть під прикриттям туману, як це вже було два тижні тому, коли рота втратила сорок два чоловіка.
Відпустка пропала. Щоправда, Гребер не дуже в неї вірив. Навіть не написав про це батькам. Звідтоді, як його призвали, він їздив додому лише двічі, і це було так давно, що здавалося чимось невірогідним. Майже два роки тому. Чи двадцять років. Зрештою, це однаково. Він навіть не відчував розчарування. Лише порожнечу,
— Ти в який бік підеш? — спитав Шнайдер.
— А мені однаково. Праворуч?
— Гаразд. Тоді я піду ліворуч.
Туман густішав. Він був схожий на брудний молочний суп, через який доводилося брести. Він уже сягав їм по шиї, клубочився, обдавав холодом. Шнайдерова голова попливла по тому супові вбік. Гребер пішов ліворуч, далеко обминаючи село. Він то пірнав у туман, то знову виринав і бачив на гребенях молочних хвиль різно-, барвні вогні фронту. Вогонь усе дужчав.
Гребер не пам’ятав, скільки вже пройшов, коли раптом почув кілька поодиноких пострілів. «Це Шнайдер, — подумав він, — Мабуть, для хоробрості». Потім знову пролунали постріли й на цей раз вигуки. Пригнувшись, він сховався в тумані і звів гвинтівку. Голоси наближалися. Хтось покликав його на ім’я. Він відповів.
— Ти де?
— Тут.
Гребер на мить виткнувся з туману і з обережності відскочив убік. Ніхто не стріляв. Він почув голоси тепер уже зовсім близько, але вночі та ще в тумані не міг прикинути відстань. Потім побачив Штайнбреннера.
— Свині! Вбили Шнайдера. Прямо в голову!
То були партизани. Вони підкралися в тумані. Руда Шнайдерова борода, певно, виявилася для них непоганою мішенню. Вони, видно, вважали, що рота спить; робота на руїнах стала їм на перешкоді, але Шнайдера вони все-таки підстерегли.
— Бандити! В цьому клятому супі ми не можемо їх переслідувати.
Обличчя Штайнбреннера було вологе від туману. Очі його блищали.
— Тепер патрулюватимемо по двоє,— сказав він. — Наказ Рає. І не заходьте далеко.
— Гаразд.
Вони трималися так близько, що бачили обличчя один одного. Пильно вдивляючись у туман, Штайнбреннер обережно пробирався вперед. Він був досвідчений солдат.
— От якби злапати хоч одного, — пробурмотів він. — Я знаю, що б з ним учинив у цьому тумані. Ганчірку в пельку, щоб не писнув, руки й ноги позв’язував би і ну! Ти не повіриш, як далеко можна витягнути з орбіти око, і воно не відірветься, — Він зробив обома руками такий жест, немов щось повільно роздушував.
— Чому ж ні, вірю, — відгукнувся Гребер. «Шнайдер, — думав він. — Якби той пішов ліворуч, а не праворуч, вони порішили б мене». Але дя думка майже не викликала в нього тривоги. Так траплялося вже часто. Солдатське-життя залежало від випадку.
Вони шукали, доки їх підмінили, але нікого не знайшли. Вогонь ^ фронту перенісся на тили. Світало. Наступ розпочався.
— Заварилося, — сказав Штайнбреннер. — От якби зараз опинитися на передовій! В такому наступі часто по-
і рібне поповнення. За кілька днів можна стати унтер-офіцером,
— Або кавкнути під танком!
— Ех ти! Завжди ви, старі козли, думаєте про те саме! Так далеко не заїдеш! Адже не всіх убивають.
— Звичайно, ні. Інакше не було б ніякої війни. Вони знову полізли в погріб. Гребер ліг і спробував
заснути, але не зміг. Він дослухався до гуркоту на фронті.
Настав день, сірий і вогкий. Фронт вирував. У бій вступили танки. На півдні передову лінію вже було відкинуто назад. Гули літаки. Рівниною мчали машини. Поранені поверталися в тил. Рота чекала наказу виступати на передову.
О десятій Гребера викликали до Рає. Командир роти змінив квартиру. Тепер він жив у другій половині кам’яного будинку, що якимось дивом уцілів. Поряд була канцелярія.
Кімната Рає містилася на першому поверсі. Стілець па трьох ніжках, розвалена велика піч, на якій валялося кілька ковдр, похідне ліжко і стіл — ось і вся обстановка. Під розбитим вікном видиілася воронка. Вікно було затулене картоном. В кімнаті гуляв холод. На столі стояла спиртівка з кавником.
— Вашу відпустку затверджено, — сказав Рає. Він налив кави в строкату чашку без вушка. — Це вас дивує?
— Так точно, пане лейтенант!
— Мене також. Документи в канцелярії. Заберіть їх,
1 щоб зараз же вашої ноги тут не було. Сідайте на яку-, небудь попутну машину. З години на годину я чекаю, що всі відпустки відмінять. А коли вас уже не буде, то не буде, зрозуміло?
— Так точно, пане лейтенант!
Здавалося, Рає хотів додати ще щось. Але потім передумав, вийшов з-за столу і подав Греберу руку. — Щасливої дороги, і постарайтесь якнайшвидше забратися звідси геть. Ви вже давно цього чекаєте. 1 заслужили.
Він одвернувся й підійшов до вікна. Воно було для нього надто низьке… Нахилившись, виглянув надвір.
Гребер повернувся кругом і пішов поза будинком до канцелярії. Проходячи під вікном, побачив ордени на грудях Рає. Голови не видно було.
Писар простягнув йому обліплену печатками та підписами відпускну.
— Тобі повезло, — промимрив він. — І навіть неодружений, еге ж?
— Ні. Але ж це моя перша відпустка
