Час жити і час помирати - Еріх Марія Ремарк
Він рушив далі, до погреба, де розмістився його взвод. Тьмяне сяййо вечірньої зорі мерехтіло над руїнами. Трохи збоку від церкви лежали мертві. В талому снігу знайшли ще трьох — давніх, жовтневих. Вони майже розклались і змішалися з землею. Поблизу лежали інші — ті, що померли пополудні в церкві. У них був ще блідий, ворожий і чужий вигляд; здавалося, вони ще не змирилися зі смертю.
IV
Вони попрокидалися. Погріб двигтів. У вухах дзвеніло. Звідусюди сипалося сміття. За селом шаленіли зенітки.
— Мерщій нагору! — гукнув хтось із поповнення.
— Спокійно! Не засвічуйте вогню!
— Швидше з цієї пацючої нори!
— Ідіот! А куди? Тихо! Чорт забирай, ви що, ще й досі новобранці?
Глухий удар знову струсонув погріб. У темряві щось упало. З гуркотом і тріском посипалося каміння, сміття, дошки. Крізь дірку в стелі було видно тьмяні спалахи.
— Тут когось прикидало!
—* Спокійно! То всього-на-всього відпав шматок стіни.
— Вилазьмо, доки нас тут не поховали!
На виході з погреба забовваніли постаті.
— Баранячі голови! — лаявся хтось. — Сидіть унизу, тут хоч осколків немає.
Але ніхто про це не думав. Люди не довіряли цьому неукріпленому погребу. Й вони мали рацію — так само, як і ті, що залишалися. Все залежало від випадку: можна було загинути під обвалом, а можна і від осколка.
Вони-чекали. Напружено, затамувавши подих. Чекали наступного удару. Він мав бути ось-ось. Але його не було. Замість нього почулися вибухи, що лунали один за одним, усе віддаляючись.
— Прокляття! — вилаявся хтось. — Де наші винищувачі?
— Над Англією.
— Мовчати! — закричав Мюкке.
— Над Сталіпградом! — сказав Іммерман.
— Заткни пельку!
В проміжку між розривами зенітних снарядів почувся гул моторів.
— Ось вони! — вигукнув Штайнбреннер. — Це наші!
Всі прислухалися. Крізь ревище й гуркіт долинули кулеметні черги. Потім один по одному розляглися три вибухи. Зразу ж за селом. Бліде світло спалахнуло, над погребом, і ту ж мить усередину ввірвалося щось неймовірно біле, червоне й зелене; земля стала дибки й розлетілася у вирі грому, блискавки і мороку. Серед вибухів надворі чулися крики, в погребі з гуркотом валилися стіни. Гребер навпомацки почав пробиратись до виходу, на голову сипалася штукатурка. «Церква», — подумав він і відчув у душі таку порожнечу, немовби від нього залишилася тільки оболонка, а все інше знищила вибухова хвиля. Вихід з погреба був цілий, він засірів у темряві, щойно стали бачити засліплені очі. Гребер поворухнувся. Здається, не ушкодило.
— Прокляття, — обізвався біля нього Зауер. — Близенько рвонуло. По-моєму, погребу амба.
Вони поповзли далі. Надворі знову загриміло. Час од часу долітали команди Мюкке, Шматок каменя влучив йому в лоб. Кров, чорна від раптових спалахів світла, текла по його обличчю.
— Швидше! Всі сюди! Розкопати! Кого немає?
Ніхто не відповідав. Запитання було надто безглузде.
Гребер із Зауером розгортали щебінь і каміння. Просувались повільно. Металеві балки й великі уламки затримували їх. Вони майже нічого не бачили. Було видно тільки бліде небо та ще спалахи вибухів.
Гребер прибрав з дороги штукатурку й поліз уздовж стіни, що обвалилася. Нахилившись обличчям майже до самого щебеню, обмацував руками довкола. Вій напружено прислухався, чи не почується крізь гуркіт прохання допомогти або стогін, і ретельно обстежував руї-~ ни, щоб не проминути людського тіла. Це було, краще, аніж шукати навмання. При обвалах дорога кожна хвилина.
Раптом Гребер натрапив на руку, що ворушилася.
— Тут хтось є! — гукнув він і почав мацати довкола, шукаючи голови. Він не зміг її знайти і сіпнув за руку. — Де ти тут? Чого мовчиш, обізвися! Де ж ти? — кричав він.
— Я тут, — тихо прошепотів над самісіньким його вухом у проміжку між вибухами той, кого присипало. — Не тягни. Мене добре привалило.
Рука знову поворухнулася. Гребер прогріб штукатурку. Знайшов обличчя. Намацав рот.
— До мене! — гукнув він. — Допоможіть мені!
В цьому кутку могли працювати одночасно не більше двох чоловік. Гребер почув голос Штайнбреннера.
— Витягайте його сюди! Глядіть, щоб не присипало голову! Ми спробуємо з цього боку!
Гребер відсунувся вбік. Інші поквапливо працювали в темряві.
— Хто це? — спитав Зауер.
— Не знаю. — Гребер звернувся до потерпілого: — Ти хто?
Той щось відповів. Гребер нічого не розібрав. Поруч працювали товариші. Вони розгрібали й відтягували уламки.
— Він іще живий? — запитав Штайнбреннер.
Гребер обмацав обличчя. Воно було нерухоме.
— Не знаю, — відповів він, — Кілька хвилин тому був ще живий.
Гуркіт знову посилився. Гребер нахилився до самого обличчя засипаного. -
— Ми тебе зараз витягнемо! — гукнув він. — Ти мене зрозумів?
йому здалося, ніби він відчув у себе на щоках слабке дихання, але впевнений не був. Поруч сопіли Штайнбреннер, Зауер і Шнайдер.
— Він більше не відповідає.
— Ми далі не можемо. — Зауер увігнав лопату в землю з такою люттю, що вона задзвеніла. — Тут металева арматура і величезне каміння. Потрібне світло й інструменти.
— Ніякого світла! — закричав Мюкке. — Хто спробує засвітити, буде розстріляний!
Всі самі добре знали, що світити під час повітряного нальоту означало б самогубство.
— От йолоп! — вилаявся Шнайдер. — Кому це не відомо!
*— Далі ми не просунемось. Доведеться зачекати, поки розвидниться.
— Авжеж.
Гребер присів навпочіпки під стіною і задивився в небо, звідки на погріб падали важкі громи. Він не міг там нічого розібрати. Він лише чув, як десь гуркоче невидима смерть. В цьому не було нічого незвичайного. Він уже не раз переживав і таке, і ще страшніше.
Він обережно торкнувся рукою чужого обличчя. Сміття й куряви на ньому вже не було. Намацав губи. Потім зуби. Відчув, як вони легенько вкусили його за палець. Тоді вкусили дужче й відпустили.
— Він ще живий, — повідомив товаришів.
— Скажи йому, що двоє побігли по інструменти.
Гребер знову доторкнувся до губів. Вони вже не ворушилися. Знайшов серед сміття руку і стиснув її. Але й рука більше не відповідала. Гребер її стискав і стискав — це було все, що він міг зробити. Отак він і сидів, чекаючи, доки закінчиться наліт.
Принесли інструменти й відкопали засипаного. Це був Ламмерс. Худорлявий чоловік в окулярах. Знайшлися й окуляри. Вони лежали за якийсь метр на підлозі і були цілі. А Ламмерс був мертвий.
Гребер із Шнайдером заступили в караул. Повітря було імлисте і пахло, як пахне завжди після бомбардування. Один бік церкви розбило. Хату командира роти також. Гребер запитав сам себе, чи не
