Великий характерник - Марія Морозенко
Позаду почувся приглушений сміх.
Хлопець рвучко повернувся. Яскравий сніп місячного сяйва огортав дивну людську істоту, яка стояла перед ним, тримаючи в руках маленьке вовченя, що жалібно скімлило в руках. Розпатлана старезна баба, з горбом за плечима, із ціпком, на який спиралися розчепірені пальці рук, вдоволено прошамкотіла:
— Відтепер, Іваночку, ти не втікатимеш від своїх кривдників ніколи. Івана Половця, народженого вдруге, гірше за вовка боятимуться всі вороги. Тримай, це тобі винагорода. Вовченя — твоє.
* * *Сон це був, чи марево. Не схожим на дійсність було те, що бачилося і чулося йому Ніби не він був свідком усього того.
Дерев’яні стіни хати з грубих, аж почорнілих від часу тесаних колод, щільно порослих мохом, нависали над ним. Вони б видавалися зовсім жалюгідними, коли б не густе мереживо павутини, на яке не скупилися величезні павуки, які гніздилися по кутках цієї занедбаної оселі, що не відала білої глини. Поміж павутинням, від долівки і аж до сволоку, звисали яскраві грона щільно заплетених кісників різнотрав’я. Якого тільки чар-зілля тут не було! Стара хата наскрізь пропахла травами. Розхитаний дерев’яний лежак, на який гостинно посадила сивокоса баба Іванка, теж проріс травою. Тугим наваром трави дихав і чай, який подала йому господиня в щербатій кварті:
— Пий, хлопче, сили набирайся. Ця трава додає життя. А за рани на лиці та нозі не переймайся — за день все зійде, тільки ти й знатимеш на своєму тілі сліди опіків та знак вовчих зубів.
— Я хочу додому.
— Підеш і додому. Авжеж, що не зоставлю тебе в себе. Нащо мені такий парубок? — розсміялася сивокоса баба.
Хлопець почервонів.
— Ну-ну, більше не жартуватиму. Не бійся, я не причиню тобі зла.
— Я не боюся.
— От і добре. Пий ліпше чай. Тобі він треба зараз, Іванку.
— Звідки ви знаєте, як мене звуть? — вкотре цієї ночі здивувався хлопець.
— Бо я мушу все знати.
— Ви — Баба Яга?
— Хи-хи! — затіпалася від сміху сивокоса. — 3 виду, мо’ й так. А по правді, не слухай казок, дитино.
— То ви не справжні?
— Дурню малий, маєш знати, я справжня.
— А хто ж ви?
— От заладив: “Хто ви? Що ви?” Замалий все знати.
— Не замалий, — уперто схитнув головою.
— Не малий? — пильно поглянула йому в очі. — Що ж, коли не малий, тоді слухай. Але це зовсім не казочки, Іванку, зовсім не казочки.
Хлопець аж принишк. Він передчував: те, що почує він зараз, для нього надто важливе. Він ясно відчув це.
* * *— Давно це було. Коли на всій землі нашій не стояли чужі церкви, бо віра в нас була своя, не завезена. А як віра своя, то й сила своя, синку. У той давній час силами природи волхви керували. Все корилося їм. У спеку могли вони дощ накликати, а в дощову пору хмари з небес прогнати.
— Як це?
— Слухай, не перебивай... А на тому горбкові високому, з усіх сторін видному, на тому самому місці, де цього вечора Марену молодь палила, капище було. Мусиш знати, капище — це особливе місце, де славили люди Богів, дітей на життя благословляли і на той світ померлих споряджали. Головні справи рішалися на капищі. І коли хто не знав, як бути і що робити, приходив сюди, до волхва Богодара, який поставлений був Богами людям допомагати.
У Богодара донька була, Дана. Гарна, як весняний пагін, що тільки-но розвинувся, зачаровуючи всіх чистотою і ніжністю. Мала вона й особливий дар — змалечку перейняла від батька науку, вміла те, що простим людям не дано знати. Мову птахів і звірів дівчина розуміла. Це їй легко давалося. Сама природа горнулася до її рук. Так воно було...
— І я так хочу! — не стримався хлопець.
— Ти вмієш це відтепер.
— Не вмію.
— Сповна відкриєш усе, коли народишся втретє.
— Як це?
— Зарано все ще знати. Ліпше прислухайся. Чуєш? Про що скімлить вовченя?
— Я знаю, знаю! Воно хоче води! — вигукнув хлопець.
— То дай, це ж твій вірний друг. Мусиш дбати про нього.
Іванко сів навпочіпки перед звіром. Вовченя несміливо ткнулося носиком в його долоню. Підливши у мисочку води, спостерігав, як звірятко пило її, смішно злизуючи язиком маленькі краплі на стінках дерев’яної миски. Коли ж вовченя вдовольнилося, малий, взявши кварту із травами, всівся знову на лежак:
— Розкажіть мені ще про Дану.
— Ти хочеш знати?
— Хочу.
— Що ж, тоді слухай... Якось красуня-Дана побачила на узліссі пораненого сокола, який волочив по траві пошматоване крило. Зцілюючи його, дівчина дізналася, що насувається на край наш лихо. З тим і пішла до батька.
Але мудрий волхв, вислухавши її, тільки й відповів на те: “Що пошлють Боги, те й матимемо”. Бо ж думав Богодар, що лихо навідається до них нескоро.
Але вже наступного ранку загін хазар наскочив з повелінням: “Відтепер мусите нашій силі коритися, зброю і воїв надсилати, а назавтра збирайте в дорогу доньку волхва, про яку почув наш правитель-каган, що має вона вроду і вміння неабияке — мову звірів і птиць розуміє. Хоче наш каган за дружину
