Санаторійна зона - Микола Хвильовий
Знову біля серця запекло:
– Ти теж мені нагадуєш жабу з геологічного руху.
Вадим:
– Не хвилюйся, Маріє…
Марія грубо й чітко:
– Те, чого я хочу, зветься: рух уперед, а не назад. Це не романтика.
…Марія – крапка. Збіглась у грудку, й не видно. А зіниці й білки зеленіють. Сама говорила: песик революції – тяв, тяв! Але не приблудилась: знала Фігнер[18] і ще багато.
Вугіль розтанув. Дивилась крадькома на туберкульозного Вадима й думала з тоскою й про кохання: вона хотіла кохати. Знала – і Вадим хоче кохати.
Вадим догоряв. Лікар казав: на курорт пізно.
Ще глухо входили в стіну цвяхи.
Гірські трави й сосну привезли на гірлянди, для свята сьомого листопада. Через три дні в забутій станиці Передкавказзя згадають буйний день. Червоноармійці заквітчають, причепурять штаб, де буде мітинг-концерт, де жив колись генерал-отаман з шляхетною сім’єю.
…На заході було море. Звичайно, його сюди не чути, але воно почувалось. Почували це Марія й Вадим. Море завжди нагадує мільйони років.
Так, це було на Кавказі, на північнім, недалеко узгір’їв.
А вдень бачили сиві верхів’я Ельбрусу. Іноді верхів’я бігли в тумани.
Огнище вмирало. Мовчали.
Заговорив Вадим, прокидаючись, тихо:
– Так, Маріє, і я люблю твою любов. Але я дивлюсь на нашу сучасність з XXV віку, коли наша сучасність сива. Тому-то я в неї й надто закоханий. Ти от не чуєш, а я чую, як по нашій республіці ходить комуна. Урочисто переходить вона з оселі в оселю, і тільки сліпі цього не бачать. А нащадки запишуть, я вірю. І що наші трагедії в цій величній симфонії в майбутнє?
Вадим ледве договорив і схопився за груди: кашель сухий, як степовий пожар.
Марія підвелась і похмуро кинула:
– Ходім!
Марія погасила останню головню – і огнище вмерло.
Коли проходили біля вікна, постукали.
– Товаришу Гофмане, годі вже, лягайте спати.
Гірські трави й сосну забрали з собою в кімнату. Знову важко було розібрати, що пахтить: чи сосна, чи трави.
…А може, то Кавказ, може, гірські аули, а може, солоні вітри.
Проте солоні вітри джигітували в Закаспії й зникали в невідомих пісках.
…Мабуть, сосна, бо тільки сосна має забутий запах.
Марія прийшла до себе й думала про Вадима. А сказати йому про кохання вона не думала: її дратувала Вадимова впертість.
Потім вона читала брошуру Леніна, але, лягаючи, знову згадала Вадима…
Їй було боляче.
…Ще думала, що кохання таке зелене, як травневий цвіт. Але раптом вдарило: «Вадим доживає останні дні».
В штабі стояла ніч.
II
По республіці також урочисто, як і комуна, ішла руїна вікових підвалин темряви. Це було так відважно, так широко й безмежно, неначе океан, бо горіло бажання на тисячі гін.
З півночі по глухих нетрях республіки продирався рожевий лосунь.
Марія пішла в школу.
…Сотня. Напруженість.
…А може, то підводилось мудре сонце в Закаспії?
– Ми не ра-би!
Клас гудів грубо, незграбно.
Пахло ріллею, ґрунтом.
Це було найвище таїнство, бо люди темні, неясні, як туман, виходили звідси з радістю криничної прозорої води.
В цім була правда тисячоліть, яку пізнали тільки ми, сучасники.
…В обід прийшов до Марії Гофман – гладкий, ласкавий, суворий – паровик на парах, тиха мудрість.
Обідав з Марією, їв, як і завжди, мало.
Марія вдень була струнка, пружиста, гірської породи, а в білках стояла зелена вода.
Вона (Марія) дочка південної Кубані.
Сказав Гофман:
– А Зиммель знову накапостив.
Марія:
– Що там таке?
– Як же: послав червоноармійців по карти (знаєте, женщини, карти та інше), а їх біля Шкурівської станиці в колодязь укинуто. Сьогодні на підводах привезено.
– Ну й радійте. Ви ж самі кажете – не можна без цього.
Гофман уперто одрубав:
– Безумовно, не можна. Але треба довбати: крапля довбає камінь.
Ще говорив.
Тоді Марія спитала:
– Скажіть мені: де кінчається ваша дурість і починається контрреволюційність? І Вадим теж співає: урочисто ходить по оселях комуна. Де ви її бачите? Просто – тоска. Просто – харя непереможеного хама.
– Ви так думаєте?
– Я цього певна.
Гофман підійшов до вікна й сказав:
– Тоді виходьте з партії.
– А чому вам не вийти?
Марія підвелась.
Гофман сказав спокійно:
– Тому, що нам все ясно.
– Гм… логіка!
…А потім говорила про тоску, про сумніви, про Вадима.
Прийшов Зиммель, дзвенів шпорами, виблискував нашивками.
Марія усміхнулась:
– Коли погони носили на плечах, тоді вирізували плечі, а тепер будуть викручувати руки.
Зиммель:
– Почекайте, товаришко!
Ще усміхнулась:
– Ну, що ви… то я так… жартую…
З вікна бачили гори й сиві верхів’я Ельбрусу. Верхів’я знову бігли в тумани.
Десь співали червоноармійці кавказьких пісень і радянських пісень. Думалось, що й пісні теж зникають у Закаспії, бо й пісні були солоні й забуті, мов мільйони літ.
Пісні були веселі й сумні – радянські.
Сосна, що привіз її Зиммель, лежала на книгах, а одну вітку Марія держала у руці.
Зиммель говорив про своїх козаків, що їх знайдено біля Шкурівської станиці в колодязі.
Гофман суворо відрубав:
– Ви мовчали б краще.
Знизав плечима Зиммель:
– Я думаю, що можу розпоряджатися своїми людьми?
Вмішалася Марія й лукаво наводила балачку на питання про норми комуністичної етики.
Зиммель розійшовся й уперто доводив:
1) не можна зрівняти матеріальне становище всіх комуністів;
2) норми полової моралі й Коллонтай не найти;
3) поняття про мораль дуже «относительне».
Нарешті він сказав:
– Кожний комуніст мусить бути купцем. Це слова Леніна. А скажіть, будь ласка, яка в купця мораль? Не одуриш – не продаси, от його мораль і етика. Дурнем буде той комуніст, що має, припустім, гроші й не дає їх на проценти.
Марія:
– Звідси?
– Що ж звідси? Мабуть, прийдеться плюнути на мораль.
Гофман почервонів:
– Е… ви заїхали дуже далеко. Так можна й того… з партії.
І раптом закричав на Зиммеля:
– Геть звідси… мальчишка!..
Зиммель зблід і відступив на два кроки.
– Чого це ви… Бог з вами! Хіба це моя думка? Я в центрі чув. Це відповідальний робітник висловився. На партзібранні.
Гофман одразу ж одійшов:
– Ну, от… відповідальна балда сказала, а ви повторюєте. Мабуть, бувший комівояжер говорив, комерсантик.
І сів на
