Століття Якова - Володимир Лис

Секретарка пішла, несолодко пообідавши, а Яків мусив признатися – він уже боїться, що Оленка його покине, що поїде, а таки колись поїде. Він ніколи її не розпитував – звідки, хто батьки, вона йому розповідала якісь історії з свого життя, казала спершу: «А ти не любопитєн, дєд», а потім, як на їхню мову перейшла: «Нічого про мене не хочете спитати, Якове Платоновичу?»

– А що я маю питати? – сказав Яків. – Ти, дочко, як той метелик, що злетів та сів – може, мені на руку, може, на вікно. Поки сидиш у мене, то не хочеться мені тебе здмухнути.

– А ви філософ, виявляється, – сказала вона.

Була у кофтині, яку купив разом з нею на базарі, що був тепер у їхньому селі щоп’ятниці. І коротенькій спідничці, котру сама вибрала.

«Геть дівчисько, – подумав Яків. – Політок підранений».

Тоді вечоріло. А вечором він уже майже не бачив. Сідало сонце за тополі на краю села, і разом з сонцем сідало його життя. Поруч сиділа дівчина-метелик. Якову було добре. Добре було Якову.

А тоді з усіх можливих шляхів свого життя – їхати в якесь місто, в Польщу втікати, а може, й саму Варшаву, а чи на схід, до совєтів, він обрав інший, як зрозумів під ранок, єдино можливий для нього – повернувся в село, на своє подвір’я, до своєї хати. Будь, що буде. Будь, що… Уб’ють, заберуть у поліцію – нехай.

Не став ждати Улянку. Несила було ждати, не міг і прийняти милості з її рук. Не міг, от яка придибенція. Лють у ньому – всередині, що спалювала нутро й начеб назовні, – то народжувалася, то гасла. Приходили спогади, а разом з ними дивні хвилі ніжності. Ніби Улянка була тут, поруч з ним, ніби тулилася до нього, а не вітер вдарявся об боки. Він аж підійшов до яблуні, втікаючи од того видива, й погладив шорстку кору.

Хотів відпустити коня. Відпустив і наздогнав. Сів і поїхав щосили. Мчався через ліс у безвість. Зрештою спинився. Вернувся на хутір. Треба було їхати в село, де невідомо що, може, зробили з Улянкою.

Згадав, що вона наказувала дочекатися її приходу.

– Буду у вівторок вранці, – сказала вона. – Ни завтра. А у вівторок.

У вівторок… Попереду чекав страшний і довгий день. Відпустити коня й іти пішки до міста? Тут він згадав, що бачив, як біля хутора росте сиза блекіть, сонна кущиста трава, якщо наїстися її дрібних ягід, казала його тітка Якилина, то спершу прийде сон, а потім непомітно смерть. Він кинувся, знайшов, став рвати. Запихав маленькі ягідки, що висіли на стеблах, до рота. Спішив набитися, наїстися, мов боявся, що хтось заборонить. Потім пішов до хати, ліг на порепану лавку, єдину в хаті, й став чекати сну. Сон прийшов, али смерть нє. Вночі прокинувся од холоду, всього трусило, нудило, виблював раз і вдруге. За вікном сіріло.

Зрозумів – то світанок вівторка. Вівторка, в якому судилося жити. «Десь тут тече струмок», – згадав і, хитаючись, вийшов із хати-пустки.

А потім побрів до села. Не став їхати, а йшов і вів коня на повідку. Сів було та зліз. І тильки перед селом знову скочив на вірного товариша, що розділив з ним цю невимовно гірку ніч, і поїхав верхи. Вертався, наче справді був переможцем. А може, й був. Тильки от над ким? Над собою? Над своїм прогірклим, просоленим невидимими слізьми коханням?

– Сину, як же ти вернувся? Тебе ж уб’ють, сину!

Мамин зойк. Схожий теж на постріл, на квилиння підбитої чи то лебедиці, чи невідомої птахи, що простягає до нього руки-крила.

– Мамо, не кричіть. І не плачте. Самі казали, що долю конем не об’їдеш. Я спробував, та вернувся. Цитьте, мамо.

Він злазить з коня, п’є воду – жадібно, хоч перед тим на хуторі напився – та береться обтісувати колоду, що лежить на дворі – щось мусить робити.

Мати стоїть поруч, мовби вартує його од лиха. Жалібно дивиться. Щось хоче сказати й ни може.

– Йдіть до хати, мамо, – каже Яків, не витримавши її зітхань. – Йдіть, мамо…

– Добре сину.

Тупцяє на місці. Йде і спиняється. Яків не витримує:

– А батько де?

– До колишнього старости пуйшов. Вони ж разом колись воювали. Той із солтисом дружить. За тебе просити.

– Просити… Он як…

Він теше і теше. Люто й затято. Нехай хоч сотня Петрів, Федотів, солтисів і поліцаїв приходить, і забирають ци вбивають. Його життя, його душа кудись відлетіла. Вчора, а може, минулої чорної ночі, а може, й ще раніше. Відлетіла, він відчуває страшну безбережну порожнечу, серед якої сам-один затято махає сокирою.

Нащось теше, бо не відає, куди піде та обтесана колода, на хату, хлів чи, може, його власну труну.

Ураз пригадує схожість, Улянчину, одразу на два дерева за хатою, коло паркану.

«Пуду зрубаю», – думає.

На півдорозі спинєється. Щось спиняє. Кидає у жар. Вертається до колоди.

Теше, а на сусідньому подвір’ї, знає непевне, знову з хати виходить весілля. Наречені тримають в руках ікони. Попереду іде сват, поруч дружки, із хлібом в руках завмерли поруч батьки – і він вислизає з того весілля, наче обрізана гілка чи, швидше, зірване яблуко, що покотилося в ще густу, але вже пожухлу траву. Котиться й котиться. Й боляче вдаряється об щось залізне й холодне. Він знає – то цівка рушниці, що хтось викинув у траву, вона заглядає в очі – Якову? яблуку? – і, зрештою, він бачить, як з маленької, темної, бездонної дірки вилітає його смерть.

У цю мить, він знає теж про те, почнуть грати троїсті музики – жалобну й веселу водночас мелодію. Вона приходить сама, без порухів смичка і шелесту губ. Народжується в ньому з його болю.

– Сусіде! Яшку!

Голос із минулого, далекий, наче луна, що прилетіла із-за лісу. І гострий, мов лезо ножа, що розрізує йому горло. Навпіл.

Падає на землю, боляче б’є по нозі сокира. Він встигає помітити – не розтинає чобота, а б’є по ньому. Б’є навскоси, збоку.

Біля тину, що розділяє їхні обійстя, стоїть Улянка. У новому платті – такого він ще не бачив, з розплетеною косою.

– Йди-но сюди, сусідоньку.

Ватяними ногами він підплентується.

«Чого ж я слухаюся?» – думає.

– Не дочекався, Ясику? – каже Улянка. – І правильно зробив. Я типерка, Ясику, заміжня