Століття Якова - Володимир Лис

Ну чого цяя сявка-приблуда, яку він, щитай, з того світу дістав, пристає? Мохом все вже поросло. Мохом і болотом…

А воно рукою-патичком знов торкається, зазирає в очі, так, ніби він сам у колодязь бездонний дивиться:

– Дєд, тібє тяжело вспомінать?

Вони любляться, і Улянка належить йому. Він питає, чи їй було добре? Питає подумки, вони невмілі коханці – їй щойно виповниться шістнадцять, якраз після Трійці через два тижні, а йому на масницю вісімнадцятий тилько за ріжок завернув. В обох – уперше.

– Весілля має бути після Покрови, – каже Улянка, коли вони, обоє знеможені, геть засоромлені, щоки калиною пашать, як і все тіло, лежать на молодій траві, на якій ряднина постелена (передбачлива Улянка принесла).

– Що? – Яків зводиться на лікті.

– Тато так казали.

– Весілля? Наше?

Улянка раптом посміхається. І хоч посмішка гірка, у нього мороз пробігає шкірою од тієї посмішки. Килько ж літ цій дівчинці?..

Він раптом зрозумів, що може вдарити її, кохану Улясю, ось зараз. За цю посмішку, за слова, за все… Навіть любов.

Яків хапає її за плечі.

– Мовчи, – кричить він. – Чуєш, мовчи. Або буде наше весілля, або його зусім не буде.

– Милий мій… Нема у нас іншого виходу.

– Скільки тобі літ, що ти така мудра? – не втримується він. – Сто? Двісті? Може, ти стара ворона, яка бачила все на світі?

Отака у них розмова після любощів. Даремно він пропонує їхати світ за очі, в якесь місто, люди скрізь потрібні. Влаштуються десь прислугою, підуть в найми, зрештою, він сам піде, вона може не робити нічого, він сам заробить на них обох. Улянку явно тішить така мова, вона кладе йому пальця на уста. Тихо, любий, тихо, промовляють її очі. Вона вміє шити, вишивати, вже добре навчилася не так від матері, як від тітки Павлини. Все то так, Ясику, ми не пропали б, али в нашій родині такого не було, я не відважуся, прости. Тато й мама… Вона їх не може засмучувати, у мами постійно болить серце, все оте не для неї, інше життя, вона може жити тилько в Загорєнах і не деінде. Відрізати себе, як скибку од родини, безрідною стати – не для неї, Ясику, ти мусиш зрозуміти, ти розумний хлопець.

Авжеж, він розумний. Поруч з ним лежить дівчина, яка дорожча йому за все на світі. Яку він знає, здається, скільки себе пам’ятає. Кожну рисочку вивчив на її обличчі, овальному, засмаглому, на сонце схожому, а тепер побачив дві диньочки груденят – сліпучо-білих, тоже два ясних сонця, під правою цицькою родимочку, схожу на маленького рудого павучка, вперше побачив. А не знав, ой, не знав до цих пір, до цього дня цієї дівчини… Ніби двері розчинив у цілий світ, а там… Морозом війнуло…

А над ними тоді пливла у вишині маленька кошлата хмарка. Спинилася і задивилася – на гайок, на двох серед того гайка. Оно хмарка дивилася й дивилася, він відчув, як наче витягає щось із нього, може, ту ж душу.

Витягує і забирає на небо?..

– Я завтра ж зашлю сватів, – сказав затято.

– Не треба.

Улянка також звелася на лікті. В зубах у неї виявилася травинка. Від того ще ліпшою здалася.

– Чого ж не треба? Ми будемо просити тата й маму. У них же серця не кам’яні.

Вона тоді геть звелася, сіла. Виплюнула травинку. Поправила розкошлане волосся, косу за плече закинула.

Сказала, немовби не до нього, якось так, ніби до маленької дитини звертаючись:

– Я дала слово татові й мамі, що не буду їм перечити. І вийду за Тимоша.

– Ти… дала слово… Вже дала?..

Яків навіть замахнувся. Бо ув очах потемніло. Що є то таке, подумалося. Валився світ, а він того не міг спинити. На плечі йому валився.

– Можеш мене вдарити, Ясю, – сказала Улянка, – якщо тобі полегшає.

Його тіло стало враз немов заморожене. Дивився і не пізнавав. Як же він не знав своєї Улянки! Своєї? Авжеж, його, бо йому першому віддалася. Он же і кров на ряднині. Та перед ним сиділа не дівчинка, а швидше досвідчена, майже стара жінка з молодим лицем. Що все визначила і зважила.

А вона те й потвердила, коли сказала, торкнувшись його руки:

– Ясю, я тебе любила і буду любити. І дитину хочу від тебе, а не від нього. Не від Вергуна. Али в нашій родині нихто николи не йшов проти батька ци матері. Нихто. І я не піду. Така вже я вродилася. Думаєш, я не плакала ночами, перш ніж усе рішила?

Такою була душа в цієї дівчини. Такою вона була. Яків мусив усе те сприйняти, хоч усе в ньому бунтувало.

І сватів таки заслав, заслав, дядько Карпо пушов і Василь Тарасюків, і він сам перейшов через двір, через межу, мовби ріку широченну переплив, і те дивне сватання, доля якого, рішенець були визначені наперед, пекло йому й досі пече. Лагідними були слова Улянчиного батька Федота: тобі ж ще тико сімнадцять, рік пужди, тоді й сватайся – за тою лагідністю насмішка зміїлася – й він те добре відчував. Бо Трійця була попереду, бо…

Його слова про любов до Улянки відлітали кудись за вітром, що наче блукалець-гуляка забіг цієї миті до саду. Найбільше ж боявся іншої хвилини – коли Федот і Федотиха покличуть Улянку. Коли вона скаже, що й мала сказати, що він уже знав:

– Як ви-те скажете, тату й мамо, так і буде.

Від того весняного – ще весняного, майського дня, коли відбулася кумедія із його сватанням – і до Покрови, середини осені, вони майже щоночі стрічалися. Коли виходив із хати сусідової, тоді, після сватання, проходив мимо вікна крайньої кімнати, побачив лице Улянчине й очі, які… які сміялися, і дивилися, дивились на нього так, що, здавалося, от-от поглинуть. Гостре відчуття ненависті пронизало Якова. Він вдарив кулаком по вікну. Брязнуло скло, бризнула кров на пальці, на долоню. З хати вибігла Федотиха, від хліва йшов старший Улянчин брат Петро. Наче з-за туману доносилися прокльони матері його коханої. В руках Петра побачив великого кілка.

Та на двір вийшов і Федот, зирнув поглядом – важким, пронизливим – сказав:

– Не чіпайте. Кинь кілка, сину. Хай подуріє. Його вже пройшло.

Але його не пройшло. Його щастя, його кохання зрадливе, підле, вночі постукало у маленьке віконце їхньої хатини, під яким він спав. У темряві світилися Улянчині очі. Кішка, подумалось йому.

– Відчини, – почув шепіт.