Століття Якова - Володимир Лис

Він здивувався тій усмішці, що зазміїлася на її губах. Глузує?

«Що ж я наробив?» – подумав й почув немовби за лісом, ген там, далеко, може, аж за Бугом, загриміло.

Уляна пішла, підбираючи довге весільне плаття – мимо старої хати, що зяяла пустими очицями вікон, крізь запущений, порослий бур’яном сад. Він наздогнав і спитав, куди вона йде.

– Хіба тобі не все одно? – такою була відповідь. – Може, й до лісу, може, ще далі.

Яків сказав, що не пустить, що вони тут, на хуторі, переночують, тут їх не шукатимуть, а завтра раненько поїдуть конем до міста. Далі або в Білорусію польську, або в саму Польщу чи Галичину. А то майнуть і до совєцької границі пробратися, там, десь коло Корця живе їхній далекий родич, що пішов туди колись у приймаки. Він поможе їм через границю, до совєтів, перебратися. І хоч він совєтів не любить, али то, може, й ліпше, там, за границею, поліція їх не шукатиме.

– Ти все продумав, он як…

– Я…

Вона зирнула й пропекла душу. Тими ж очищами – найгарнішими в світі.

– Ти все продумав, не подумав тилько про мене.

– Я ж про тебе й думав.

– Про мене!

Улянка зойкнула й кинулася на нього. Стала бити кулачками в груди, а тоді по щоці дряпнула.

– Про мене? А як мені далі бути? Мені… Може, ти й мене застрелиш? – казала. – То стріляй, стріляй, все заразом рішиться, то ліпше, ніж з поломаною долею жити.

Він схопив її за руки. Спробував зазирнути в ті – чужі, страшні, привабливі – очі.

Не вдалося. Мовби самі очі втекли.

– У мене набоїв нема.

– Що?

– Те, що чуєш…

– То ти пішов з одним… А потім з порожнім…

Вона забилася в плачі. У нього на грудях. І доки плакала, відчув, що має робити далі. Про те й сказав їй, коли заспокоїлася: відвезе в село, скаже, що не чіпав, що… Якщо хоче, він їм здасться, і будь що буде.

– Нє.

– Нє?

Проказали те коротке слово й замовкли.

Мовчали довго. Поки Уляна не сказала, що він її відвезе, але тильки до села. А сам вернеться на хутір. Далі ждатиме. Вона спробує для нього дістати прощення. Якщо він її любить (досі любить, чомусь сказала вона), то хай її послухається. Післязавтра прийде сюди і скаже, що вийшло.

– І ти послушался, дєд? – спитала тепер Оленка.

Яків звівся на ноги і побрів за хату. Подумав, що тоді, коли вернувся на хутір, у нього була чи не найжахливіша ніч у житті.

Навіть убити себе не міг – рушниця була порожньою. Тильки коли прокидався в холодній порожній хаті – од приморозку, од страху й болю, що сидів у його душі, йшов надвір і тулився до коня. Був сам-однісінький, не тільки в тому лісі, а й у цілому світі. Світі, бунт проти якого закінчився його поразкою. Знав, що коня мусить відпустити, хай вертається до господи, батькові й брату він потрібен. Знав, що мусить піти світ за очі. І тільки під ранок збагнув, що нікуди не піде, а чекатиме Улянку й присуду од неї.

Чим далі жила в нього Альона-Оленка, тим більше прив’язувався до неї Яків. Коли вона почала оживати, виявилося, що це дівчисько таки вміє дещо робити. Прибрала в хаті, по-своєму порозставляла горщики, із книжок, котрі валялися в коморі (ще з тих пір, як його доньки та син ходили до школи) вирізала картинки, на яких були діти коло ріки, жінки в полі й задумана дівчина ци, може, молода жінка, й повішала на стіни, приліпивши клеєм, який найшла в тій же коморі. Щоденно ішла на лужок, приносила звідти квіти (к’яти, як казали в їхньому селі ще на польський манір) і ставила в банку. Затребувала, щоб Яків показав, як варити борщ, і таки зварила. Олька було протестувала – нащо вам, тату, тримати тую почвару, ще чимось заразить, а то й обкраде. Що в мене красти, відмахувався Яків. Наркоманів своїх приведе. А воне знають, де вона, в якому селі? А тоді Олька прибігла – та всяке, чуєте, всяке вже кажуть в силі, що й вона ніби ваша коханка, цеє молоде почварище. Яків дивився на дочку й не міг збагнути: шуткує ци правду каже? Аякже, коханка, сказав, так і передай своїм кумасям, хай ще більш язики почешуть, що їм ще робити, а він, старий дід, за п’ять літ до сотні, авжеж, зробив їй, ций дівці бахура, як народить, волохате, з довгими вухами, то всеньке село, всенькі Загорєни запросить на хрестини, а тибе, Олько, та твою плетуху Гришиху за кумів, думаю, не погрумічаєте, прийдете, ще й подарунків принесете, не забудьте, а кого за кумів з чоловіків узєти, то вже самі нараїте. Так казав він, Олька сердилася, спльовувала, йшла, верталася на другий день, щоби щось ще принести, али до Оленки не чіплялася. Майбуть, досі сидів у ній спомин про крутий батьків норов – добрий-добрий, покладистий, а спробуй єго слово порушити, проти волі піти в чомусь сурйозному, то лиха не оберешся, міг і в такому віці костуром огріти, а вона, як не є, а звикла терпіти. Бо батько, так у їхній родині заведено. До того Олька була сама-самісінька, діти жили – одне в городі, Сьомка неїн все по своїх морях-окіянах плавав і казав, сам боїться в село вертатися, бо тилько на кораблі й живе, а тутка світом нудить, Танька… Танька, найменша онучка по Ольці, втретє десь вже за границею заміж вийшла, й була мала надія, що вони її взагалі колись побачать. Людка в другім селі. Поліна тутечки, а що толку… Отож підозрював Яків, що Олька ще самотніша за нього, бо бабські розмовини – то їдне, а хата, як і в нього, порожня. Знав, правда, й гинше – а ни він до Ольки не вернеться, ни вона до нього не перебереться, обоє не те що вперті, а мають жити по-своєму, раз уже він до цієї хатини вернувся, тутечки й умре.

Приходила й секретарка з сільради – хто така у вас живе, звідки приблудилася, документи хай покаже… Яків сказав: гостює у нього далека родичка, дайте, людоньки, спокій, і ти, пані Тетяно, дай, ни зі мною нічого не трапиться, ни цяя дівчина вам ніякої шкоди не завдасть. Бо будете приставати, розволнуюсь, умру, а ви ж там, я чув, хочете, щоби до ста дожив, бо ж я, як