Дар Гумбольдта - Сол Беллоу
Деммі на Берроу-стріт, певно, дивилася той самий фільм. Ні, у неї не було безсоння. Вона боялася засинати й воліла фільми жахів, аніж страшні сни. Перед сном Деммі завжди ставала невгамовною. Ми вмикали о десятій вечірні новини, потім вигулювали пса і грали у трик-трак та подвійний пасьянс. А потім сиділи у ліжку й дивились, як Лон Чейні[35] метає ножі ступнями.
Я не забув, що Гумбольдт намагався стати захисником Деммі, але я не тримав за це зла на нього. Щойно Деммі й Гумбольдт зустрічалися, відразу ж починали говорити про старі фільми й нові піґулки. Вони так пристрасно і зі знанням справи обговорювали якийсь дексаміл, що геть забували про мене. Але мені подобалося, що в них стільки спільного.
— Він — великий чоловік, — визнала Деммі.
А Гумбольдт сказав про неї: «Ця дівчина й справді знається на фармакології. Це виняткова дівчина». Але таки не зміг стриматися від повчання й додав: «Проте вона мусить додати кілька препаратів до своєї системи».
— Дурниці. Яких препаратів? Вона вже мала неприємності з законом.
— Цього не досить, — відказав Гумбольдт. — Якщо життя не п’янить, воно нічого не варте. Ти або гориш, або гниєш. США — це романтична країна. І якщо ти хочеш залишатися тверезим, Чарлі, то це тому, що ти дивак і волієш спробувати все.
Потім він стишив голос і заговорив, втупившись у підлогу:
— А як щодо Кетлін? Вона не здається тобі відлюдькуватою? Але ж вона дозволила батькові себе викрасти й продати Рокфеллерові…
— Я так і не знаю, котрий із Рокфеллерів її купив.
— А щодо Деммі, Чарлі, то я б на твоєму місці не снував жодних планів. Ця дівчина ще мусить перетерпіти багато мук.
Він ліз, куди не просять. Яке йому діло? Проте я взяв це близько до серця. Бо й справді в Деммі було багато болю. Деякі жінки плачуть так тихо, як садова лійка. Деммі ж ридала ревно, як могла ридати лише жінка, що вірить у гріх. Коли плакала, її неможливо було просто жаліти — викликала повагу сила її духу.
Ми з Гумбольдтом пробалакали півночі. Кетлін позичила мені светр; вона розуміла, що Гумбольдт спатиме зовсім мало, й, передбачаючи цілий тиждень маніакальних ночей, можливо, скористалася моїми відвідинами, щоб трохи відпочити від свого чоловіка.
Замість переднього слова до цієї Ночі Бесід із Гумбольдтом фон Флейшером (насправді це було щось на кшталт лекції), я би хотів запропонувати коротку тезу щодо історії: настали часи (ранній новий період), коли життя, либонь, втратило здатність до самоорганізації. І його треба було організовувати. Це завдання взяли на себе інтелектуали. Від часів, скажімо, Макіавеллі, і до наших днів це упорядкування життя було єдиним, великим, чудовим, але також болісним, оманливим і згубним проектом. Таких людей, як Гумбольдт — натхненних, проникливих, шалених — цілковито захоплювала ідея, що завдання людства, таке велике і безмежно розмаїте, має виконуватися під керівництвом виняткових особистостей. Він був виняткова особистість, тож цілком достойний претендент на владу. Зрештою, чому ні? Здоровий глузд виразно нашіптував «чому ні» й висміював його задуми. Доки ми сміємося, з нами все гаразд. У той час я й сам якоюсь мірою претендував на владу. Я теж бачив великі можливості й малював в уяві сцени ідеологічної перемоги й особистого тріумфу.
А тепер трохи про бесіду з Гумбольдтом. Якою ж насправді була ця розмова з поетом?
Спершу прибрав вигляду поміркованого мислителя, проте він не був взірцем розсудливості. Мені й самому подобалося говорити, і я підтримував розмову, поки лише міг. Спочатку це був подвійний концерт, але згодом він мене обіграв і заглушив. Переконуючи, формулюючи, сперечаючись, роблячи відкриття, голос Гумбольдта здіймався, згасав і знову здіймався; його рот округлювався, під очима залягали темні тіні. Здавалося, його очі почорніли. Він сидів навпроти мене — важкі руки, могутні груди, черевце перевалювалося через пасок, кінець якого вільно звисав, — і переходив від ствердження до речитативу, від речитативу злітав до арії під акомпанемент оркестру алюзій, чеснот, любові до свого мистецтва, шанування його видатних представників, але також підозр і ошуканства. На моїх очах цей чоловік декламацією і співом то доводив себе до нестями, то знов опритомнював.
Спершу він заговорив про роль мистецтва і культури за першої каденції Стівенсона — про свою роль, нашу роль, бо ми мали разом користати зі слушної нагоди. А розпочав він із оцінки Айзенгавера. Айзенгаверу бракує політичної сміливості. Згадати лише, що він дозволив Джо Мак-Карті[36] та сенаторові Дженнеру[37] говорити про генерала Маршалла[38]. Він боягуз. Але й блискучий організатор і пропагандист, до того ж не дурний. Він найкращий взірець гарнізонного офіцера, добродушно-веселий любитель бриджу та дівчат, а також вестернів Зейна Ґрея[39]. Якщо суспільство хоче м’якшого уряду, якщо воно вже оговталося від Великої депресії і тепер воліло би відпочити від війни, якщо воно почувається досить сильним, щоб обійтися без прихильників «Нового курсу»[40] і досить заможним, щоби дозволити собі бути невдячним, воно голосуватиме за Айка, ніби за принца, якого можна замовити за каталогом фірми «Сірс, Робак енд компані». Можливо, з нього вже досить таких видатних особистостей, як Франклін Рузвельт, чи таких заповзятливих, як Трумен. Але Гумбольдт не хотів би недооцінювати Америку. Він вірить, що Стівенсон може пройти. І ми побачимо, яке місце належатиме мистецтву в ліберальному суспільстві й чи буде воно сумісне із соціальним прогресом. Згадавши Рузвельта, Гумбольдт натякнув, що той міг бути причетним до смерті Бронсона Каттінґа[41]. Літак сенатора Каттінґа розбився, коли він летів зі свого рідного штату після повторного підрахунку виборчих голосів. Як це сталося? Можливо, тут не обійшлося без Дж. Едґара Гувера[42]. Гувер тримався при владі, виконуючи брудну роботу для президентів. Згадати лише, як він намагався знищити Бертона К. Вілера[43] з Монтани. Відтак Гумбольдт перейшов до інтимного життя Рузвельта. А від Рузвельта і Дж. Едґара Гувера до Леніна та Дзержинського з ДПУ. Потім згадав Сеяна[44] й виникнення таємної поліції у Римській імперії. Далі він говорив про літературні теорії Троцького і про те, яким важким тягарем було видатне мистецтво у речовому обозі Революції. Потому знову повернувся до Айка і мирного життя професійних військових у тридцятих роках. Говорив про їхню схильність до випивки. Про Черчилля і пляшку. Таємні домовленості задля захисту великих світу сього
