Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем
Одного дня хлопчикові пощастило і він натрапив на «Тисячу й одну ніч» у перекладі Лейна[14]. Спочатку його захопили ілюстрації, а потім він почав читати — спочатку магічні історії, а потім усі інші; і ті, що сподобалися найбільше, малий перечитував знову і знову. Більше він ні про що не міг думати. Забув про навколишній світ. За стіл його доводилося кликати двічі, а то й тричі. Несподівано для нього самого у хлопчика з’явилася найкраща на світі звичка — звичка читати: він не здогадувався, що створив для себе схованку від усіх життєвих негараздів; не знав навіть, що вигадав собі нереальний світ, який перетворить справжнє життя на щоденне джерело гірких розчарувань. Незабаром Філіп узявся за інші книжки і рано подорослішав. Побачивши, що малий знайшов собі заняття і вже не турбує їх і не галасує, дядько з тіткою більше не переймалися. У містера Кері книжок було так багато, що він не всі їх знав, а оскільки читав мало, то забував, що саме привозив із дешевої букіністичної крамнички. Часом серед проповідей, наставлянь, мандрівок, життєписів святих і отців церкви та її історії траплялися старомодні романи, які нарешті відкрив для себе Філіп: він обирав книжки за назвою і спочатку прочитав «Ланкаширських відьом»[15], а потім «Чудового Крічтона»[16] і безліч інших. Варто йому було відкрити книжку, де два самотніх мандрівники їхали верхи краєчком жахливої ущелини, хлопчик знав, що опинився в безпеці. Настало літо, і садівник, колишній моряк, зробив для Філіпа гамак і почепив його серед гілок плакучої верби. Там хлопчик лежав довгими годинами, заховавшись від усіх, хто міг навідатися до будинку вікарія, і не відриваючись читав. Час минав, настав липень, а потім серпень: щонеділі у церкві збиралася юрба чужинців, а пожертвування подекуди становили два фунти. У цю пору і священик, і місіс Кері нечасто виходили за межі садка — вони не любили незнайомі обличчя і відчували до лондонських гостей відразу. Будинок навпроти на шість тижнів винайняв джентльмен із двома синами; він відправив прислугу запитати, чи не хоче Філіп зайти і погратися з ними, але місіс Кері ввічливо відмовила. Вона боялася, що міські хлопчики зіпсують її племінника. Філіп збирався стати духовною особою, тож слід було оберігати його від нечестивого впливу. Жінці хотілося бачити в хлопчикові Самуїла в дитинстві[17].
10
Кері вирішили віддати Філіпа до Королівської школи у Теркенбері. Усі діти сусідських священиків теж училися там. Школа мала давній зв’язок із кафедральним собором: її директор був почесним каноніком[18], а колишній директор — архідияконом. У ній заохочували прагнення хлопчиків отримати священичий сан, а викладали так, аби підготувати добропорядних юнаків прожити життя, славлячи Господа. Школа мала свої підготовчі класи, і Філіпа було вирішено віддати до них. Якось по обіді в четвер, наприкінці вересня, містер Кері повіз племінника до Теркенбері. Цілий день Філіп місця собі не знаходив і трохи побоювався. Про школу він знав небагато — лише те, що прочитав у «Особистому журналі хлопчика»[19]. А ще він читав «Ерік, або Крок за кроком»[20].
У потязі до Теркенбері хлопчика нудило від страху, й усю дорогу до міста він просидів блідий і мовчазний. Висока цегляна стіна перед школою робила її схожою на в’язницю. Коли вони подзвонили, у стіні відчинилися невеличкі дверцята, з них з’явився неохайний незграба і потяг Філіпову олов’яну скриньку та коробку з іграшками всередину. Дядька з племінником відвели до вітальні, захаращеної потворними меблями і стільцями, що вишикувалися по колу під стінами з непривітною жорсткістю. Там містер Кері і Філіп чекали на директора.
— Який цей містер Ватсон? — поцікавився хлопчик трохи згодом.
— Сам побачиш.
Знову запала тиша. Містер Кері розмірковував, чому директор досі не прийшов. Незабаром Філіп знову спробував зав’язати розмову:
— Скажи йому, що я клишоногий, — нагадав він.
Перш ніж дядько Вільям встиг відповісти, двері розчахнулися, і до кімнати величаво увійшов містер Ватсон. Філіпу директор здався гігантом. Це був чоловік заввишки понад шість футів[21], кремезний, із велетенськими долонями і пишною рудою бородою; розмовляв він голосно і жартівливо, але від його надмірної життєрадісності у хлопчика нажахано стислося серце. Директор потиснув руку містеру Кері, а потім узяв маленьку хлопчикову долоньку в свою.
— Гаразд, юний друже, ти радієш, що йдеш до школи? — гримнув він.
Філіп зашарівся і не знайшов слів, аби відповісти.
— Скільки тобі років.
— Дев’ять, — озвався хлопчик.
— Слід казати «сер», — нагадав дядько.
— Бачу, тебе є ще чого повчити, — весело заревів директор і, вирішивши підбадьорити хлопчика, полоскотав його грубими пальцями. Філіп знітився і тривожно скрутився від чоловікових дотиків.
— Поки що я поселив його в невеличкий дортуар… Тобі там сподобається, правда ж? — додав директор, звертаючись до малого. — Там буде всього вісім хлопчиків. Незабаром звикнеш.
Потім двері знову відчинилися, і на порозі з’явилася місіс Ватсон — смаглява жінка з чорним волоссям, розділеним посередині охайним проділом. Вона мала навдивовижу повні губи, ніс-ґудзичок і великі чорні очі. Розмовляла жінка рідко, а всміхалася ще рідше. Містер Ватсон познайомив свою дружину з містером Кері, а потім дружньо підштовхнув до неї Філіпа.
— Це новенький хлопчик, Гелен. Його звуть Кері.
Не промовивши жодного слова, жінка потисла Філіпові руку і мовчки сиділа, поки директор розпитував вікарія, що Філіп знає і за якими книжками готувався. Галаслива сердечність містера Ватсона трохи збивала блекстейблського священика з пантелику, і за хвилину-другу він підвівся.
— Гадаю, краще буде просто зараз залишити Філіпа з вами.
— Гаразд, — погодився містер Ватсон. — Зі мною він буде в безпеці. Житиме, як у Бога за пазухою. Правда ж, юний друже?
Не дочекавшись від Філіпа відповіді, чоловік вибухнув гучним реготом. Містер Кері поцілував племінника в чоло і пішов геть.
— Ходімо, юний друже, — прокричав містер Ватсон. — Я покажу тобі твій клас.
Він перетнув вітальню гігантськими кроками, і Філіп поспішив слідом. Директор привів хлопчика до довгої кімнати з
