Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем
Це була шоста неділя після Богоявлення, і молитва починалася словами «Благословенний Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, що нас у Христі поблагословив усяким благословенням духовним у небесах»[10]. Філіп прочитав їх, але не міг зрозуміти. Він спробував промовити слова вголос, але чимало з них були незнайомими, а побудова речень — дивною. Він не міг втримати в голові більше ніж два рядки, а увага постійно відволікалася: до стін вікарієвого будинку були підв’язані фруктові дерева, і довга тоненька гілочка весь час билася в шибку; в полях за садком флегматично паслися вівці. Здавалося, наче мізки зав’язалися вузлом. Потім хлопчика охопила паніка, що він не встигне вчасно вивчити слова, і Філіп узявся швиденько нашіптувати їх собі, не намагаючись зрозуміти, а просто завчаючи напам’ять, наче папуга.
Того дня місіс Кері не вдавалося заснути, тож о четвертій годині вона почувалася такою бадьорою, що спустилася вниз. Жінка думала, що почує, як Філіп без жодної помилки прочитає дядькові молитву. Тоді Вільям буде задоволений і зрозуміє, що у племінника добре серце. Але, підійшовши до їдальні, вона раптом почула звук, який змусив її зупинитися. Серце тьохнуло. Тітка Луїза повернулася, тихенько вислизнула з будинку, обійшла навколо нього, наблизилася до вікна їдальні й обережно зазирнула всередину. Філіп сидів на стільці, на який вона його посадила, заховавши обличчя в долоні, і розпачливо ридав. Жінка побачила, як конвульсивно смикаються дитячі плечики, і злякалася. У цій дитині її завжди приголомшувала витримка. Вона ніколи не бачила, щоби племінник плакав, а тепер зрозуміла, що за спокоєм ховався інстинктивний страх відкрити комусь свої почуття — хлопчик плакав, заховавшись від інших.
Навіть не подумавши про те, що чоловікові не сподобається, якщо його раптово розбудять, тітка Луїза увірвалася у вітальню.
— Вільяме, Вільяме, — покликала вона, — хлопчик плаче так, наче в нього ось-ось розірветься серце.
Містер Кері сів і виплутав із пледа ноги.
— Чому він плаче?
— Не знаю… Ох, Вільяме, ми не можемо дозволити хлопчикові бути нещасним. Як гадаєш, ми в цьому винні? Якби в нас були діти, ми б знали, що робити.
Містер Кері розгублено подивився на дружину. Він почувався надзвичайно безпомічним.
— Не може ж він плакати через те, що я дав йому вивчити молитву напам’ять? Там не більше десяти рядків.
— Вільяме, тобі не здається, що я могла б дати йому якусь книжку з малюнками? Хай порозглядає їх. У нас є кілька про Святу Землю. У них не може бути нічого поганого.
— Звичайно, я не проти.
Місіс Кері пішла до кабінету. Колекціонування книжок було чоловіковою пристрастю, і він ніколи не забував зазирнути на годинку чи дві до букіністичної крамнички, коли їздив до Теркенбері; звідти Вільям завжди привозив чотири-п’ять порослих цвіллю книжок. Читати він давно розлюбив, тому ніколи цього не робив, але гортав сторінки, роздивлявся ілюстрації, якщо вони там були, і лагодив палітурки. Вікарій полюбляв дощові дні: можна було залишатися вдома зі спокійним серцем, білим яєчком і слоїком клею та латати юхту[11] якоїсь потертої книжечки. У нього було чимало книжок про подорожі, прикрашених гравюрами на сталі, і місіс Кері одразу знайшла два томи, в яких ішлося про Палестину. Біля дверей вона навмисно закашлялася, аби племінник мав час заспокоїтися; жінка відчувала, що принизить хлопчика, якщо застане його у сльозах, тому поклацала клямкою. Коли вона увійшла, Філіп схилився над молитовником, прикриваючи очі, щоби тітка не побачила, що він плакав.
— Ти вже вивчив молитву? — поцікавилася вона.
Він трохи помовчав, і місіс Кері зрозуміла, що малий боїться, що тремтячий голос видасть його. Дивно, але це її чомусь спантеличило.
— Я не можу вивчити її напам’ять, — нарешті відповів племінник, зітхаючи.
— Ну, гаразд, не засмучуйся, — заспокоїла вона дитину. — Ти не мусиш її вчити. У мене для тебе є книжки з малюнками. Ходи, сядеш мені на коліна, і подивимося їх разом.
Філіп зіслизнув зі стільця і покульгав до тітки. Погляду він не підводив, аби вона не побачила його очей. Тітка Луїза обійняла малого.
— Дивися, — промовила вона, — це місце, де народився наш Господь Всемогутній.
Жінка показала дитині східне місто з пласкими дахами, куполами та мінаретами. На задньому плані росло кілька пальм, а під ними відпочивали два араби та кілька верблюдів. Філіп провів долонькою по картинці, наче хотів торкнутися будинків і просторого одягу кочівників.
— Прочитай, що там написано, — попросив хлопчик.
Місіс Кері своїм безбарвним голосом прочитала текст на протилежній сторінці. Це була романтична розповідь якогось мандрівника, що у тридцяті роки VIII століття подорожував Сходом. Можливо, текст був занадто пишномовним, але він аж сочився тим захопленням, яке викликав Схід у покоління після Байрона та Шатобріана[12]. За хвилину чи дві Філіп увірвав її.
— Я хочу подивитися на інший малюнок.
Коли увійшла Мері-Енн, місіс Кері підвелася, щоби допомогти їй розстелити скатертину, а Філіп поспіхом погортав ілюстрації. Тітка Луїза ледве вмовила племінника відкласти книжку, поки вони питимуть чай. Хлопчик забув про свої відчайдушні спроби вивчити молитву напам’ять, забув про сльози. Наступного дня дощило, і він знову попросив книжку. Місіс Кері радо дала її. Розмовляючи про хлопчикове майбутнє, вони з чоловіком сподівалися, що він прийме сан, тож його цікавість до книжки, де було описано місця, освячені присутністю Ісуса, здавалася їй добрим знаком. Схоже, Філіп мав природжену схильність до релігії. Утім, через день чи два хлопчик попросив дати йому ще книжок. Містер Кері взяв його з собою до кабінету, показав полицю, на якій тримав ілюстровані видання, і вибрав книжку про Рим. Філіп жадібно схопив її. Ілюстрації стали його новою розвагою. Роздивившись кожну гравюру, він почав читати попередню і наступну сторінку, щоби дізнатися, про що ж там ідеться, і незабаром іграшки перестали цікавити хлопчика.
Пізніше він навчився сам діставати книжки з полиці, коли поруч нікого не було; і, напевно, через те, що перше враження на нього справило східне місто, найбільше хлопчика зачаровували оповіді про Левант[13]. Коли
