Подаруй мені ніч - Аврелія Аверлі
Віктор киває та звертається до дружини. Наповнює її склянку вином. Громовенко нахиляється до мене та шепоче на вушко:
— Здається, я маю шанс відігратися. Як ти там казала? Ескорт?
— Не смій, — шепочу, але у шепіт вкладаю весь гнів, — я ж пожартувала. Ти й так змусив мене почуватися некомфортно.
Весь вечір я напружено чекаю, що Лук’ян щось втне. Але він, на диво, поводиться добре. Жодних колючих чи двозначних фраз. Проте я не припиняю нервувати. Не помічаю, як через хвилювання, випиваю кілька бокалів алкоголю. Зал пливе, у голові паморочиться, а мене пробирає сміхом. Це ж треба! Я примудритися випити зі своїм науковим керівником. Відчуваю, у мене побільшає завдань у магістерській роботі.
Нарешті декан запрошує свою дружину на танець і я полегшено видихаю. Дивлюся на двері й бачу у них порятунок. Хочеться втекти й забути про цей сором. Лук’ян, наче почув мої думки, лукаво всміхається:
— Хочеш потанцювати?
Не чекає на відповідь, одразу тягне мене з-за столу. Я стаю на ноги й махаю головою:
— Не хочу. У мене туфлі незручні і я замерзла. Тут доволі прохолодно, — підіймаю лікоть вище, демонструю сироти на шкірі. Цього року хоч і рання весна, проте із сукнею я погарячкувала. Мені й справді холодно. Мрію про теплу ковдру та гарячий чай. Лук’ян не зважає на мої побажання:
— Тим більше потрібно потанцювати, зігрієшся.
Він впевнено веде мене до центру залу та обіймає за талію. Робить перші па і я змушено підхоплюю його рухи. Подумки радію, що це повільний танець і я зможу встояти на ногах. Ловлю на собі захмелілий погляд Лук’яна, припускаю, що можу впасти від такої уваги. Його очі заворожували, пухкі вуста манили та нагадували якими спекотними можуть бути його поцілунки. В уяві постають спогади мускулистого тіла Лук’яна і я ковтаю слину. Ого, Аліно Русланівно, вам більше пити не можна. Зовсім голову втратила, мрію про Громовенка.
Відвертаю голову якомога далі від гріха та дивлюся вбік. Чоловік сильніше притискає мене до себе, обпікає гарячими дотиками. Нахиляється і зізнається:
— Я скучив. Мені тебе не вистачало.
Брехло! Ледь стримуюся, щоб не розсміятися в обличчя. На серці оживають старі рани та починають кровоточити.
— Якби скучав, то не кинув би.
Вириваю долоню з руки та йду до столу. Музика змінилася жвавою мелодією, тому, можна вважати, що я закінчила цей танець. Пробігаюся поглядом по столу. Вина, яке пила впродовж вечора, більше немає. Мені потрібно щось, щоб погасити гнів у венах. Зі злості беру горілку та наливаю у склянку. Одразу випиваю й одразу жалкую про скоєне. Пекуче, зараза. Лук’ян насуплює брови:
— Ти чого?
— Мені треба прогулятися.
Впевнено йду до виходу. На вулиці мене одразу обвіває холодний вітер. Я кладу долоні на руки й сподіваюся зігрітися. Лук’ян, наче реп’ях, йде слідом. Зупиняюся біля зеленої туї та роблю глибокий вдих. На мої плечі опускається щось тепле та окутує затишком. Громовенко накинув на мене свій піджак. Я настільки замерзла, що навіть не огризаюся. Засовую руки в рукави та закутуюся у піджак:
— Дякую!
На обличчі Лук’яна промайнуло здивування. Він торкається моїх крижаних рук й надто близько нахиляється. Я дивлюся на його вуста. Тамую подих. Близькість чоловіка ятрить рани. Згадую, які ми були щасливі й від цього душу розриває на шматки. Знову виринає питання “чому?”, яке не дає спокою. Він видихає, гарячий подих лоскоче губи:
— Хочеш поїхати звідси?
— Так, — впевнено киваю, хоч і виникає страх перед невідомістю.
Боюсь того, що може зробити Лук’ян. Він майстерно дурманить розум та змушує мріяти про себе. Але я вже не та вісімнадцятирічна дівчина, яка до нестями закохалася.
— Йдемо попрощаємося з Олексієм і додому. Буду тебе зігрівати.
Саме зігрівань я і боялася. Чомусь підозрюю, що мова йде не про гарячий чай та теплий плед. Повертаємося до залу та підходимо до іменника. Він стоїть з бокалом в руках та бесідує з гостями. Лук’ян безцеремонно втручається у розмову:
— Чудове свято! На жаль, нам потрібно йти. Аліна не добре почувається.
— Шкода. Ви не дочекалися торта, — Олексій тягнеться за пляшкою, — тоді на коня.
Наливає дві чарки. Я беру одну до рук та випиваю. Морщуся від спекотної пустелі, що утворилася у роті. Ну, хоч зігрілася. Поглядом сканую стіл та шукаю закуску. Нічого відповідного не бачу й хапаю оливку. Звісно вона не погасила вогонь у роті, але краще щось, ніж нічого. Лук’ян обговорює якісь робочі питання, а я пливу на човнику річкою. У голові запаморочилося. Хапаюся за плече Громовенка, натягнуто посміхаюся й вкотре проклинаю незручні туфлі. Чоловік стурбовано дивиться на мене та нарешті прощається з іменинником.
Тримає мене за руку і ми виходимо на вулицю. Я оступаюся на останній сходинці та лечу донизу. Міцні руки Лук’яна обхоплюють мене за талію, притискають до себе. Я долонями огортаю його шию й підіймаю голову. Застигаю на відстані кількох сантиметрів від вуст чоловіка. Так і хочеться випнути губи та чмокнути колись коханого чоловіка. Почуваюся так, наче стою на краю прірви близька до падіння. Заплющую очі та притискаюся до Лук’яна.
