Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой

Ростов був дуже щасливий з любові, яку до нього виявляли; але перша хвилина його зустрічі була така блаженна, що теперішнього його щастя йому здавалося мало, і він усе чекав чогось ще, і ще, і ще.

Другого ранку приїжджі спали з дороги до десятої години.

В передній кімнаті валялися шаблі, сумки, ташки, відкриті чемодани, брудні чоботи. Вичищені дві пари з острогами були щойно поставлені біля стіни. Слуги приносили вмивальники, гарячу воду для гоління і вичищений одяг. Пахло тютюном і мужчинами.

— Гей, Гришка, люльку! — вигукнув хриплий голос Васьки Денисова. — Ростов, вставай!

Ростов, протираючи очі, що злипалися, підвів закучману голову з гарячої подушки.

— А що, пізно?

— Пізно, десята година, — відповів Наташин голос, і з сусідньої кімнати долинуло шелестіння накрохмалених платтів, шепіт і сміх дівочих голосів, і в ледь прочинені двері мигнуло щось блакитне, стрічки, чорне волосся та веселі обличчя. Це були Наташа, Соня і Петя; вони прийшли довідатись, чи не встав Микола.

— Миколенька, вставай! — знову почувся Наташин голос біля дверей.

— Зараз!

У цей час Петя в першій кімнаті, побачивши і схопивши шаблі і почуваючи той захват, що його почувають хлопчики, бачачи войовничого старшого брата, забув, що сестрам непристойно бачити роздягнених мужчин, і відчинив двері.

— Це твоя шабля? — кричав він. Дівчатка відскочили. Денисов із зляканими очима сховав свої волохаті ноги в ковдру, оглядаючись за допомогою на товариша. Двері пропустили Петю і знову зачинилися. З-за дверей стало чутно сміх.

— Миколенька, виходь у халаті, — промовив Наташин голос.

— Це твоя шабля? — спитав Петя. — Чи це ваша? — з догідливою пошаною звернувся він до вусатого, чорного Денисова.

Ростов поспішно взувся, надів халат і вийшов. Наташа вступила в один чобіт з острогою і влазила у другий. Соня крутилася і тільки-но хотіла розвіяти плаття і присісти, коли він вийшов. Обидві були в однакових, новеньких, блакитних платтях, — свіжі, рум'яні, веселі. Соня втекла, а Наташа, взявши брата під руку, повела його до диванної, і в них почалася розмова. Вони не встигали питати одно одного й відповідати на запитання про тисячі дрібниць, які могли цікавити лише їх самих. Наташа сміялася на кожне слово, яке він казав і яке вона казала, не тому, що було смішне те, що вони говорили, а тому, що їй було весело і вона неспроможна була стримувати своєї радості, яка виявлялася сміхом.

— Ах, як гарно, чудесної — примовляла вона до всього. Ростов відчув, як під впливом гарячого проміння любові, вперше за півтора року, на душі його і на обличчі розпускалася та дитяча усмішка, якою він ні разу не усміхався, відколи виїхав з дому.

— Ні, спухай, — сказала вона, — ти тепер зовсім мужчина? Я страшенно рада, що ти мій брат. — Вона торкнула його вуса. — Мені хочеться знати, які ви, мужчини? Чи такі, як ми? Ні?

— Чому Соня втекла? — спитав Ростов.

— Ат! Це ще ціла історія. Як ти казатимеш на Соню? Ти чи ви?

— Як трапиться, — відповів Ростов.

— Кажи їй ви, будь ласка, я тобі згодом розповім.

— Та що таке?

— Ну, я тепер скажу. Ти знаєш, що Соня мій друг, такий друг, що я руку обпечу для неї. Ось подивися. — Вона підняла свій серпанковий рукав і показала на своїй довгій, худій і ніжній ручці під плечем, значно вище ліктя (у тому місці, що буває закрите й бальними платтями), червоний знак.

— Це я обпекла, щоб довести їй любов. Просто лінійку розпекла на вогні та й притиснула.

Сидячи у своїй колишній класній кімнаті, на дивані з подушечками на підлокітниках, і дивлячись у ці шалено-збуджені Наташині очі, Ростов знову увійшов у той свій сімейний, дитячий світ, який не мав ні для кого ніякого смислу, лише для нього, але який давав йому одну з найкращих утіх у житті; і обпечення руки лінійкою для виявлення любові здалося йому не марним: він розумів і не дивувався з цього.

— То що ж? тільки? — спитав він.

— Ну, такі дружні, такі дружні! Це що, дурниці — лінійкою; але ми назавжди друзі. Вона кого полюбить, то назавжди; а я цього не розумію, я забуду відразу.

— Ну, то що ж?

— Отож, так вона любить мене і тебе. — Наташа раптом почервоніла. — Ну, ти пам'ятаєш, перед від'їздом… То вона каже, що ти це все забудь… Вона сказала: я буду любити його завжди, а він хай буде вільний. Адже правда, що це прекрасно, благородно! — Так же, так? дуже благородно? так? — питала Наташа так серйозно і схвильовано, що видно було, що те, що вона говорила тепер, вона перше говорила зі сльозами. Ростов задумався.

— Я ні в чому не беру назад свого слова, — сказав він. — І потім, Соня така чарівна, що який же дурень буде відмовлятися від свого щастя?

— Ні, ні, — вигукнула Наташа. — Ми про це вже з нею розмовляли. Ми знали, що ти це скажеш. Але так не можна, бо, розумієш, коли ти так говориш — вважаєш, що зв'язаний словом, то виходить, що вона ніби навмисне це сказала. Виходить, що ти все ж силувано з нею одружишся, а виходить зовсім не те.

Ростов бачив, що все це вони добре придумали. Соня і вчора вразила його своєю красою. Сьогодні, коли він побачив її мигцем, вона здалася йому ще кращою. Вона була чарівна шістнадцятилітня дівчинка, яка очевидно пристрасно його любила (у цьому він не мав сумніву ні на хвилину). Чому ж йому було не любити її тепер і не одружитися навіть, думав Ростов, але… тепер стільки радощів і занять, крім цього! «Так, вони це прекрасно придумали, — подумав він, — треба зоставатися вільним».

— Ну і чудово, — сказав він, — згодом поговоримо. Ах, як я тішусь тобою! — додав він.

— Ну, а що ж ти, Бориса не зрадила? — спитав брат.

— От дурниці! — сміючись вигукнула Наташа. — Ні про нього і ні про кого я не думаю і знати не хочу.

— Он воно що! То як же ти?

— Я? — перепитала Наташа, і щаслива усмішка осяяла її обличчя. — Ти бачив Duport'a?

— Ні.

— Знаменитого Дюпора, танцівника, не бачив? Ну, то ти не зрозумієш. Я ось що таке. — Наташа взяла, округливши руки, свою спідницю, як танцюють, відбігла кілька кроків, повернулася, зробила антраша, постукала ніжкою об ніжку і, ставши на самі кінчики носків, пройшла кілька кроків.

— Адже стою? адже ось! — казала вона; але не