Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни - Тимур Іванович Литовченко

– Як це?! – здивувався Берідзе. – А чому тоді не «Лютіжський»?!

– Одне з правил української мови, чергування приголосних: «же-зе», «ха-ес», «ка-це»… Тому село – «Лютіж», а плацдарм – «Лютізький».

– Ну, знаєш!.. Я в Кутаїсі української мови не вивчав.

– А редактор, який текст перекладав?..

– А він з Рязані.

– Овва!.. Тоді наступного разу як перекладатиме, хай покаже текст мені.

– На це забракло часу, Спартаку Андрійовичу, ми вже номер здавали! Наступного разу пиши російською.

– Ви хочете бути всеукраїнським виданням чи не хочете?..

Втім, подібні конфлікти мали цілковито робочий характер і ставалися нечасто. В усьому ж іншому Берідзе був дуже задоволений роботою столичного власкора. Більш того, саме завдяки Сиваку і саме тепер він зміг нарешті підступитися до ідеї, яку виношував вже не перший місяць: як би влаштувати рекламний прес-марафон по всіх гідроелектростанціях, розташованих на Дніпрі?! А по дорозі можна було б завертати на інші об’єкти паливно-енергетичного комплексу – наприклад, на шляху з Київської ГЕС до Канівської ГЕС завітати на Трипільську ТЕС…

– Отже, Спартаку Андрійовичу, ти не тільки допоможеш зорганізувати весь цей прес-марафон, але й супроводжуватимеш редакційний десант… наприклад, до Дніпродзержинської ГЕС. А далі ми вже без тебе. Згоден?

– Аякже! Це ж робота, – відповів Сивак.

– Тільки дивись, будь ласка, щоб без твоєї улюбленої інвалідської тематики. Бо ми почнемо з Київської ГЕС…

– А давайте почнемо зі Славутича! – раптом запропонував власкор. – Це хоча й Чернігівська область, проте місто безпосередньо підпорядковано Києву. До того ж там спеціальна економічна зона. А мер там який чудовий!..

– ЧАЕС зупинено, – нагадав Берідзе, – то чи варто їхати туди?..

– Варто! Однозначно варто. Якщо хочете, щоб «Рупор Донбасу» став всеукраїнською газетою, то ми мусимо відвідати і це місто також. Мусимо!..

– Гаразд, переконав.

* * *

Саме тому сьогодні о 7:45 ранку біля старого подільського будинку загальмувала редакційна автівка «Рупору Донбасу» з чотирма співробітниками: окрім водія Прохора, до Києва прибули головний редактор Берідзе, луганський власкор Колтунов та фотокореспондентка Аджапарян. Сивак чекав на них біля під’їзду – але без речей.

– Спартаку Андрійовичу, а чому це ти отак, без нічого?.. – здивувався головред. – Час, знаєш, біжить, хоч і не має ніг…

– Сьогодні понеділок, день важкий, та й погода підкачала. І сам прес-марафон – справа клопітка.

– Це ти нам розповідаєш?!

– Отож зайдіть додому на філіжаночку кави. Зігрієтесь.

– Тільки щоб без «підігріву»! Бо пиячити перед дорогою…

– На каву, виключно на каву. Без усякого алкоголю.

Зважаючи на холод і мряку, пропозиція видалася слушною. Та й Берідзе давно вже не бачився з мамою свого київського власкора – дуже приємною літньою жінкою. Шкода, що його батько помер, царство йому небесне… Отже, якщо запрошують на каву – відмовлятися не варто.

Однак у передпокої квартири Сиваків луганчан зустріла не Агата Самсонівна, а якась незнайома молоденька дівчина.

– Знайомтесь, це Тереза, – коротко мовив власкор і звернувся до неї: – Ти з нами посидиш на кухні чи в універ свій збиратимешся?

– Я б посиділа, але…

– Ну, тоді йди. Проводжати мене не треба.

Він на мить обійняв дівчину за талію, вони швидко й рвучко поцілувалися.

– Коли повернешся?

– В суботу чи в неділю, то вже як складеться, – Спартак Андрійович запитально озирнувся на Берідзе.

– Скоріше, в неділю, – мовив той трохи розгублено.

Дівчина кивнула і зникла за дверима маленької кімнати. Натомість у передпокій вийшла Агата Самсонівна зі словами:

– Я знаю, що ви поспішаєте. Спарик мене попередив, отож я все вже приготувала. Вас четверо чи… лише троє?..

– Прохор як водій лишився за кермом, він підніматися не хоче. Автівка, наші речі, все таке.

– А Прохор – це-е-е?..

– Кажу ж, це наш водій. Агато Самсонівно, я дуже радий можливості бачити вас, але ми й справді поспішаємо.

– Тоді проходьте на кухню. Спарику, давай бекіцер[98]! Ви у нас хто?..

– Я Нінель, фотокореспондент.

– Дуже приємно! А ви?..

– Булат Васильович, власкор, як і ваш син. Тільки не по столиці, а по Луганську й Луганській області.

– Нінель, Булате Васильовичу, проходьте, проходьте всі!..

Кавували недовго – буквально хвилин десять. Потім нарешті упакувалися в редакційну автівку, поїхали спочатку на набережну Дніпра і через Петрівку – на Московський[99] міст. По дорозі Нінель про всяк випадок розчохлила фотоапарат і весь час придивлялася до вуличних пейзажів за вікном.

– Сьогодні ночуємо у Славутичі, завтра – у Вишгороді. Тому, мабуть, післязавтра ми знов проїжджатимемо тут, бо далі наш шлях лежить на Обухів і Трипілля, а звідти на Канів, – звернувся до неї столичний власкор. – Отож не поспішай шукати кадр сьогодні, коли хмарно і мрячно. А раптом післязавтра буде краща погода?..

– Спартаку Андрійовичу, ви не настільки розбираєтеся у фоторгафії, як я, – відмахнулася Нінель. – А тому не знаєте, що фотокор має бути постійно напоготові. Адже спіймати вдалий кадр можна в будь-яку мить.

– Так-так, ти першу красуню нашої редакції не відволікай, вона свою справу знає, – підтримав її Берідзе з переднього сидіння.

– От дістанемося до Славутича, тоді побачите, які щоглові сосни там ростуть на самому в’їзді до міста! Я більше таких височезних ніде не бачив. А краєвиди Києва вона наклацає післязавтра, – вів своє столичний власкор.

– Облиш, Спартаку Андрійовичу, мені зуби не заговориш.

– Я й не думав навіть…

– Не думав? Отакої! Тоді давай зізнавайся, хто ця Тереза і звідки вона?

– А що, хіба у нас кріпосне право повернулося?..

– Ну, це ж треба! – розсміявся головний редактор. – Ти, як справжній єврей, відповідаєш запитанням на запитання. І при чому тут кріпосне право, я щось зовсім не розумію.

– А при тому, що я хоч і ваш підлеглий, проте не зобов’язаний питати дозвіл у начальства на те, з ким мені жити й з ким одружуватися.

– То ви що, вже?.. – здивувався Берідзе.

– Ще тільки збираємось, – дещо ухильно відповів Сивак. – Тереза вередує, бо характер у неї, як у тої Мотрі: серце з перцем…

– У якої ще Мотрі?

– Ет, ви ж із Кутаїсі!.. – ляснув себе долонею в чоло власкор. Наступні хвилин десять він пояснював, хто такий Нечуй-Левицький і що то за повість така чудова – «Кайдашева сім’я». Реваз Нугзарович, Булат Васильович і Нінель слухали його, здивовано кліпаючи очима. Тільки Прохор кермував мовчки, не відриваючи погляд від автотраси.

– Гаразд, гаразд, Спартаку Андрійовичу, я знаю, що ти чудовий оповідач. Щодо твоєї Мотрі… чи як там її звати? Здається, по-іншому якось.

– Мотря – це з «Кайдашевої сім’ї», а мою дівчину звати Терезою.

– Ну так,