Прислуга - Кетрін Стокетт
Нам усім сумно, що Карлтон сьогодні вранці мусив їхати. Мені дуже подобається розмовляти зі своїм братом. Його останні слова, перш ніж він обійняв мене і вирушив назад до коледжу, були:
— Не спали будинок. — Потім він додав: — Зателефоную завтра, щоб дізнатися, як вона.
Після того, як вимикаю вогонь, виходжу на ґанок. Тато сперся на перила, перебирає поміж пальців насіння бавовни. Він дивиться на порожні поля, які ще місяць ніхто не засіюватиме.
— Тату, ти йдеш обідати? — запитую я. — Горох готовий.
Він повертається й ледь усміхається.
— Ці нові ліки… — Він розглядає насіння. — Я думаю, вони діють. Вона каже, що почувається краще.
Я здивовано хитаю головою. Він же насправді в це не вірить.
— Минуло вже два дні, а її тільки один раз знудило…
— О, тату. Ні… це просто… Тату, вона все ще хвора.
Але татів погляд порожній, і я не здивуюся, якщо він навіть не чує мене.
— Я знаю, Скітер, ти маєш бути у кращому місці. — В його очах стоять сльози. — Але я щодня дякую Богу, що ти тут, із нею.
Я киваю, почуваюся винною, що він думає, що це мій вибір. Обіймаю його, говорю йому:
— Тату, я рада, що тут.
Коли першого тижня січня клуб знову відкривається, я одягаю спідницю та беру ракетку. Йду через снек-бар, ігноруючи Петсі Джойнер (мою давню партнерку по тенісу, яка кинула мене) та трьох інших дівчат, які курять біля чорних залізних столів. Коли проходжу повз, вони схиляються та про щось перешіптуються. Я пропущу збори Ліги сьогодні, і не тільки сьогодні. Три дні тому я відправила лист, що виходжу з її складу.
Гупаю м’ячиком у стінку, щосили намагаюся ні про що не думати. Останнім часом я почала багато молитися, хоча ніколи не була надто релігійною. Шепочу Богові довгі, безкінечні речення, прошу, щоби мамі хоч трішки покращало, молюся за хороші новини про книжку, іноді навіть прошу хоч якусь підказку, як учинити зі Стюартом. Часто ловлю себе на тому, що молюся, навіть не усвідомлюючи цього.
Після повернення з клубу додому зразу ж за мною під’їжджає доктор Ніл. Я проводжу його до маминої кімнати, де чекає тато, і вони зачиняють за собою двері. А я стою у вітальні, метушуся, наче дитина. Я розумію, чому тато тримається за тонку нитку надії. Уже чотири дні мама не блює. Вона щодня їсть вівсянку, навіть просить ще.
Я йду на ґанок за доктором Нілом коли він виходить (тато залишається сидіти у кріслі біля ліжка).
— Вона сказала вам? — питаю. — Про те, що почувається краще?
Він киває, але потім хитає головою.
— Немає сенсу робити рентген. Це було б для неї надто важко.
— Але… вона? Їй може ставати легше?
— Євгеніє, я бачив таке раніше. Іноді люди відчувають приплив сил. Гадаю, це дар від Бога. Щоби вони взяли та завершили всі свої справи. Люба, це все. Не чекайте більше ні на що.
— Але ж ви бачили, якого вона кольору? Вона на вигляд набагато краща, і вона їсть…
Він хитає головою.
— Просто хай їй буде зручно.
У першу п’ятницю 1964 року вже не можу чекати більше. Беру телефон у комірчину. Мама спить, вона з’їла другу тарілку вівсянки. Її двері відчинені, тож я можу почути її в разі, якщо вона кликатиме.
— Офіс Елейн Стайн.
— Доброго дня, це Євгенія Фелан, я телефоную здалеку. З нею можна зв’язатись?
— Пробачте, міс Фелан, але місіс Стайн не відповідає на дзвінки щодо рукописів.
— Ой. Але… ви можете хоча би сказати мені, чи вона його отримала? Я надіслала його незадовго до дедлайну, і…
— Одну хвилинку, будь ласка.
Телефон замовкає. Через хвилину або трохи пізніше вона повертається.
— Я можу підтвердити, що ми отримали ваш пакет під час свят. Ми повідомимо вам, коли місіс Стайн ухвалить рішення. Дякуємо за дзвінок.
Я чую клацання на іншому кінці лінії.
Кілька днів по тому, зосереджено відповівши на всі листи міс Мирни, я зі Стюартом сиджу в кімнаті відпочинку. Я втішена бачити його й тим, що мертва тиша будинку хоч на трішки та й відступила. Ми спокійно сидимо, дивимося телевізор. Іде реклама «Терейтон», де дівка із синцем під оком смалить цигарку: «Курці «Терейтон» швидше битимуться, ніж змінять цигарки».
Ми зі Стюартом бачимося раз на тиждень. Після Різдва ми вибиралися в кіно й один раз у місто на вечерю, але зазвичай він приходить сюди, бо я не хочу залишати маму. Він метушиться навколо мене й шанобливо боязкий. У його очах терпіння, яке вгамовує мою паніку, ту, що я відчувала з ним раніше. Ми не розмовляємо про щось серйозне. Він розповідає мені історії про літо, про навчання в коледжі, про свою працю на нафтових вишках у Мексиканській затоці. У душі була солона вода. Океан був синій і кришталево чистий, аж до дна. Інші чоловіки виконували цю важку роботу, щоб прогодувати свої сім’ї, тоді як Стюарт, багатий син багатих батьків, повертався до коледжу. Він казав, це було вперше, коли йому справді довелося потрудитися.
— Я радий, що працював тоді на вишці. Зараз я не міг би взяти й цим зайнятись, — каже він, ніби це було сто, а не п’ять років тому. Він видається старшим, аніж я пам’ятаю.
— Чому б тобі не робити це зараз? — питаю я, бо шукаю майбутнє для себе. Мені подобається чути про можливості інших.
Він супиться.
— Тому що не можу покинути тебе.
Я затаїла цю відповідь, боячись самій собі зізнатись, як приємно це чути.
Реклама закінчилась, і ми переглядаємо новини. Триває перестрілка у В’єтнамі. Репортер, схоже, вважає, що це вирішать без зайвого галасу.
— Слухай, — озивається Стюарт за трохи. — Я не хотів порушувати це питання раніше, але… Мені відомо, що говорять у місті. Про тебе. І це мене не хвилює. Я просто хочу, щоб ти знала.
Моя перша думка — книжка. Він щось чув. Я напружилась.
— Що ти чув?
— Ти знаєш. Про те, як ти позбиткувалася з Гіллі.
Я трохи розслабляюсь, але не повністю. Ніколи не розмовляла про це ні з ким, окрім самої Гіллі. Цікаво, чи Гіллі зателефонувала йому, як і погрожувала.
— І я бачу, як люди на
