Шляхом бурхливим - Григорій Олександрович Бабенко
Трохи згодом із трави визирнула скуйовджена, з реп’яхами у волоссі чорна людська голова. Здивований Калікрат пізнав у ній того невільника, що минулої ночі втік з їхнього табору. Невільник поклав долоню собі на губи й показав пальцем на степ. Калікрат зрозумів його так, що він радить йому мовчати. Порада була зайва, бо Калікрат зовсім не збиравсь кликати сармата. Невільник зняв сагайдака зі стрілами і луками з пояса грека, знов поклав долоню на рота й сховавсь у траві. Ця пригода дуже зацікавила Калікрата, і він нетерпляче чекав, що буде далі. Згодом стало чутно кінське тупотіння. Це повернувся сармат. Він скочив, не випускаючи повода з рук, із свого коня, а повід Калікратового коня прив’язав до правої ноги його й підійшов до грека. Йому знову впали в око сандалі та голі ноги грека, і він знову засміявсь і забелькотав щось по-сарматському. Але усмішка раптом збігла йому з лиця, коли він помітив, що на поясі в грека немає сагайдака. Він здивовано подививсь на Калікрата, але в цей момент задзижчала стріла й уп’ялась у шию сарматові. Сармат хрипко скрикнув і ухопивсь рукою за горло. Він захитавсь, з його рота линула кров. Із трав вискочив величезний сірий собака, кинувся на груди сарматові й повалив його на землю. Через хвилину на сарматі сидів невільник і душив його, а собака, вчепившись зубами в руку сарматову, теліпав її, як ганчірку.
Задушивши сармата, невільник підвівсь, штовхнув ногою вбитого й зайшовся веселим задоволеним сміхом, але від сміху його захолонуло Калікратове серце. Потім він обернувся й задумливо глянув на грека. Недобрий був цей погляд. Калікрат здригнувсь. Холодок побіг йому по спині. Він зрозумів, що зараз вирішується його долю. Байдужосте в настрої як і не було: Калікрат хотів тепер тільки одного – жити. Невільник подививсь на меча сарматового, знов подививсь на грека, наче роздумуючи, чи вбити Калікрата, чи ні, але потім махнув рукою, зняв із сармата постоли та меча й пішов до коня. Калікрат стежив за ним очима й обливавсь холодним потом. Побачивши, що невільник іде до коня, він подумав, що той покине його зв’язаного в степу з мертвим сарматом на поталу вовкам, коли це невільник зупинивсь і ляснув себе по лобі долонею, наче йому спала якась несподівана думка. Він весело глянув на Калікрата, підморгнув йому правим оком, наче кажучи: не журись, і, підійшовши до нього, перерізав мечем ремінці на ногах і руках. Калікрат підвівсь, але йому стало млосно, і він знову приліг на траву. Прийшовши трохи до пам’яті, він став терти зомлілі, наче не свої, руки й ноги.
Тимчасом невільник скочив на коня й хвилин через п’ять привів сарматського коня. Злізши з коня, він постояв, подумав і знов засміявся. Калікрат ніяк не міг добрати, чого так весело цій людині.
Невільник вийняв меча, одрубав сарматові голову й поклав її в торбу. Потім сів на сарматського коня, а Калікратові звелів сісти на свого коня. Калікрат, як мала дитина, робив усе, що наказував йому невільник. Коли Калікрат сів, невільник повернув його на південь і щосили вдарив нагаєм коня по хвосту. Кінь Калікратів кинув задки, ледве не скинувши грека, і помчав степом, а невільник, повернувши сарматського шлапака, ударив його нагаєм по голові, і, коли той забасував під ним, подався на північ, а за ним, висолопивши язика, побіг його сірий собака.
У СТЕПУ НА САМОТІ
Кінь Калікратів скакав тим самим напрямком, куди повернув його невільник. Калікрат не спиняв коня, бо все так швидко скоїлось, що він не міг зібрати своїх думок. Він розумів тільки одно: що треба тікати швидше від того місця, де вбито сармата, бо сподіватись, що сармат був один у степу й не мав недалеко товаришів, було дуже простодушно. Попасти знову на сарматський аркан зовсім не хотілося Калікратові і через це він не спиняв коня й підгонив його п’ятами, хоч кінь і так добре йшов під ним.
Але згодом думки Калікратові набули іншого напрямку. Він почав орієнтуватись у своєму становищі.
«Добре, – думав він, – я тікаю від сарматів, але куди тікаю? Де тепер валка?»
Він пригадав, що сайгаки, коли мисливці кинулись на них, повернули на північ. Але він скакав уже не за гуртом, за оцим сайгаком, який міг звернути, куди йому схотілося.
Калікрат поїхав тихше, підвівсь на стременах і глянув навкруги. Степ розкинувсь рівною площею: обрій кільцем обхопив степ. Нічого, крім трав та яструбів, що кружляли в синім небі, не бачив грек, і тут тільки зрозумів, яке небезпечне його становище, хоч він і щасливо позбувся сарматської неволі. Не можна було б сказати про нього, що він почував себе добре. Він знав, що життя його й воля залежали від нього самого, від того, як він поводитиметься серед цього дикого степу, де, з одного боку, були сармати, які, звичайно, не пожартують, спіймавши його, з другого боку – брак води та їжі, бо невільник одібрав од нього сагайдака з луком. Думка про те, що немає води, нагадала йому, що він не пив води зранку, і од цієї думки йому захотілося пити, як ніколи; до того ж, коли валка ставала табором коло річки, він за сайгаками не встиг напоїти коня. Треба було насамперед знайти річку, напоїти коня й самому напитись, а знайшовши річку, легше розшукати й валку. Він пригадав, що всі річки, як казав Діодор, течуть у степу з півночі на південь. Як мореплавець, Калікрат добре міг орієнтуватись щодо країн світу. Він швидко зрозумів, що їде на південь: він скакав за сайгаками лівим берегом річки – отже, річка мусить бути праворуч од нього, цебто на заході. Він повернув коня праворуч і поскакав на захід. Проїхавши верстви зо три, він помітив широку смугу зім’ятої трави, що простяглась приблизно з півдня на північ. Раніше він не став би й думати про те, хто проклав цю смугу й зім’яв траву, але тепер він став придивлятись до неї і з радістю зрозумів, що це була дорога, куди йшли сайгаки після того, як на них кинулись скитські мисливці, і що
