Вовк-тотем - Цзян Жун

поза межі Китаю, вони дуже швидко змогли відвоювати собі новий шматок землі, поступово знову стали на ноги й закріпилися, а через кілька сот років раптом знову піднеслися й нестримною силою рушили вперед і завоювали столицю Східної Римської імперії Константинополь та давній Єгипет, які свого часу не скорилися навіть монголам. Крім того, тюрки об’єднали Середню й Західну Азію та утворили Велику Османську імперію, що простяглася на три континенти — Європу, Азію та Африку, а також перерізали торгівельні шляхи між Заходом і Сходом, установивши власну монополію на обмін товарами між ними. Своєю потужною державною і військовою силою вони притисли Захід на сотні років, що той не міг і голови підняти. Вони натисли на всі прогресивні цивілізації, і західні лісові вовки були відсунуті степовими вовками до внутрішнього моря, затиснуті вглиб цього моря, а, зрештою, і в океан, де перетворилися на ще більш лихих морських вовків. Керуючи давніми західними торговельними й піратськими човнами, вони вибралися в зовнішнє море й океан і почали шукати новий торгівельний шлях на Схід, і тоді ненавмисне, ніби помилково, відкрили новий континент Америку з його розкішними землями, у декілька разів багатшими й більшими, ніж у Західній Європі, а також захопили собі скарби інків та індіанців,[90] які стали первинним капіталом у розвитку західного капіталізму. І що ж? Західні морські вовки набули такої міці, що зробилися найбільшими в світі — вовки капіталу, промислові вовки, вовки науки й техніки, вовки культури. І вони завдали удару у відповідь на Схід, зруйнували ту ж саму Османську імперію і, зрештою, перемогли східних степових вовків, а про східних свійських овець і говорити тут не варто…

— Я зараз теж починаю відчувати, що наука про вовків — це цілий університетський курс, — сказав Чжан Цзіюань, — що стосується дуже широкого кола проблем, тому не дивно, що ти так захопився вовками.

— Бачу, що нам трьом і не варто самостійно вивчати університетську програму, — додав Ян Ке, — адже ця тема — набагато цікавіша.

Ґомбо стояв під жердинами й з великою пошаною дивився на опудала, довго не відходячи від них. Він сказав:

— Вітер розчеше вовкам шерсть, вичеше з неї всі рештки трави й змете порох, а жодної шерстинки не вирве. Якщо сильний вітер протримається декілька днів, то він пригладить хутро, воно стане гарним, і тоді вовки зможуть піти… Ось побачите — два вовки оживуть і підуть, підуть до Тенґера… І дорога їм буде легкою.

Старий ще трохи шанобливо подивився на опудала, а потім пішов у кошару прибирати. Хлопці почали хором дякувати йому.

Весняний вітер був таким потужним, що в вухах Ченя гуло, мовби здалеку доносилося виття вовчої зграї, або ж йому знову вчувався сумний звук органу в Північному соборі[91] в Пекіні, який він відвідував ще до «культурної революції» і де його серце сповнювалося смутку й скорботи. Вітер підніс обидва вовчих опудала вертикально в небо, тож щоб побачити їх, потрібно було високо закидати голову, він так «розчесав» їхнє хутро, що воно виглядало блискучим і пухнастим, можна було чітко розрізнити кожну ворсинку. У відблисках сонячного проміння вовчі опудала мали дуже парадний вигляд. Обидва вовки ніби бігли наввипередки пліч-о-пліч на фоні блакитного Тенґера й час від часу перекидалися обійнявшись. Складалося таке враження, що вони нарешті здобули волю. Ніщо не видавало в них набитих травою опудал, навпаки, Чень Чжень відчував, що ці тіла сповнені якоїсь пафосної життєздатності й радісної боєздатності. Оскільки ж під опудалами пропливав білий дим, що виходив із димаря юрти, то здавалося, що вовки стрибають по хмарах і пірнають у туман у своєму польоті назустріч вітру. Вони летіли до Тенґера, до зірки Небесного вовка,[92] летіли до небесного Храму волі, яку вони так шанували протягом свого життя і забирали туди з собою душі степовиків.

Коли Чень Чжень дивився, закинувши голову, на вовків у небі, він не бачив ані навколишніх пагорбків, ані юрт, ані возів, ані кошари. Перед його очима були тільки гострий флагшток, мов шпиль готичного собору, й вовки в небі. Його думки відірвались від землі й степу і злетіли високо в небо слідом за цим флагштоком. Чень Чжень думав: «Невже степовики протягом сотень тисяч років вивішували так високо перед юртами вовчі опудала тільки для того, щоб вітром просушити вовче хутро й похвалитися своїми трофеями? Чи це не вид шаманства — найбільш давній і традиційний — призначений для проводів вовчої душі? Чи це не священна церемонія поклоніння тотему, який живе в серці нації?» Він звернув увагу на те, що сам ніби є учасником цієї церемонії — несвідомо він став прямо під тотемом, на місці поклоніння йому, де дух степу й віра огортали його, мов повітря, і кожний міг би відчути їх, хто турбувався про свою душу…

Ян Ке і Чжан Цзіюань також довго милувалися вовчими опудалами, закинувши голови, аж у них затерпли шиї. Чжан Цзіюань сказав:

— Ми вдягаємося, як і скотарі, користуємося такими ж речами, як і вони, навіть обличчя наші нічим не відрізняються, однак я раніше постійно відчував, що ми не схожі на справжніх степовиків і в нашій юрті немає справжнього монгольського духу. Проте нині, коли вивісили ці вовчі прапори, то коли хтось подивиться здалеку — буде вважати, що тут живе справжня монгольська родина…

Чень Чжень трохи покрутив головою, щоб розслабити затерплі м’язи й сказав:

— У Пекіні я теж вважав, що монгольський степ — це «безмежне небо й дикі трави, в яких ховаються барани»,