Червнева злива - Тимофій Гаврилов
Це Жанна, моя подруга. Наша Жанна дʼАрк. Скромна, непомітна дівчина, яка постійно трималася в тіні, так що ми жартували, що вона — фата морґана. По ній не скажеш, що вона під кулями беркутівців надавала першу допомогу пораненим. У розпал протестів «Ройтерс» брав у неї інтервʼю — Жанна найкраще з нас знає англійську. Кореспондент раз у раз домагався, щоб вона пояснила, що привело її, англійку, сюди, на український Майдан. Заради чого вона ризикувала своїм життям.
Жанна розповість вам тихим, злегка співучим, сумним і спокійним голосом про своє попереднє життя. Її матір отруїли власники фірми, в якій та працювала бухгалтеркою. Жінка вмирала жахливою повільною смертю, лікарі продемонстрували максимальне безсилля. Почувши, що за жінку, яка конає на четвертому поверсі будинку без ліфта, немає кому заплатити, швидка розвернулася і помчала геть. Все вкрай просто: наша безкоштовна медицина, прописана окремим рядком у конституції. Клятва Гіппократа, або, як воно називається... милосердя. Батько ще не встиг поховати Жаннину матір, як у нього стався інсульт. Таких історій тисячі, десятки тисяч. Таких чи подібних. Авжеж, життя — жорстоке: комусь пощастить, а комусь ні... Більшості крупно не пощастило.
Промовці, які зʼявлятимуться, щоб, виголосивши полумʼяний спіч, зникнути, говоритимуть про історію. Про те, що ми тут, щоб не повторилась історія. Я була там, щоб не повторилися ТАКІ історії. Мої друзі і я. Ми зʼїхались покласти їм край. В нас різні уявлення і плани, ми різні, проте це не завадило нам стати однодумцями. Наша країна — наша спільна справа: моя, твоя. Кожного з нас. Це мій голос. Ви запитуєте, я розповідаю.
Одного разу ми вже виходили — разом з батьками, які тримали нас за руку, пришпиливши собі і нам помаранчеві стрічки, а там, куди нас привели, панував піднесений настрій. Нам роздали прапорці — такі самі помаранчеві, як стрічки на наших дитячих пальтечках. «Так, Ющенко!» — ми махали ними, наслідуючи дорослих, вірячи, що так треба, сповнюючись невимовною і такою, якої ми до кінця не могли осягнути, радістю. Повітряні кульки здіймалися вгору, вище і вище, десятки, сотні помаранчевих цяток — незрівнянне видовище. На сцену виходили і сходили з неї промовці, які говорили про майбутнє, що вирішується зараз і тут, музичні гурти виконували пісні, які брали за душу, підсилені гучномовцями й підхоплені вітром, і ми слухали їх, як слухали наші батьки — дорослі, вони були, схоже, такими самими інфантильними, як ми у свою першу дюжину років.
Проте дуже швидко надії луснули — вони навіть не здійнялися в небо, як подаровані нам повітряні кульки. Залишилося відчуття обманеності, як показують, а потім, коли ти впевнена, що зараз тобі подарують її, ховають омріяну іграшку.
Помаранчевий прапорець ще довго стирчав у вазочці в нашій вітальні, у шафі за склом, поруч із сувенірами — він і сьогодні ще там, тоді як помаранчеве горнятко з підковою, якою коням підбивають копито і яка нібито приносить щастя, і все тим самим написом «Так, Ющенко!», з якого мій батько пив каву, невдовзі розбилося. Щось символічне було в його падінні і розлітанні на друзки. Мати підмела черепки і, нічого не сказавши, висипала у смітник, — все, що залишилося від великих надій, що опановували нас. Під помаранчевим покриттям кераміка була безбарвною, зі слабким, наче багато разів розбавлена жовта фарба, відтінком. Одного грудневого дня, коли батько відсунув скло і добув з шафи прапорець, мати з легким несхваленням, як докоряють тінейджерові, в якого пушок над губою вибився у вуса, а він ніяк не розлучиться з дитячими брязкальцями, запитала: «І скільки ти ще зберігатимеш його?». Батько замислився: «Хіба прапорець у чомусь винний?». «Тільки в тому, що захаращує наше і без того тісне житло». По-моєму, вони обоє відчували провину: вони дали ошукати себе. Їм було незручно переді мною, наче то вони, дорослі, обдурили мене. «Прапорцем більше, прапорцем менше», — розгубився батько. На помаранчевому тлі красувалась підкова, наче фірмовий штемпель фабрики, якій, як мінімум, чотириста років. Фабрики бажань і ошукувань. Батьки, проблеми у вас...
Все повторилося. Нам не йшлося про підпис. Ми не вибирали між Росією і Європою, багато з нас слухали російську музику, читали російські книжки, для багатьох російська була мовою, з якою вони виростали і спілкувалися. Хтось мав у Росії родичів. Це не був вибір між мовами і між культурами. Це був вибір між минулим і майбутнім, між шансом і безвихіддю, між, якщо так зрозуміліше, темрявою і світлом. І ми зробили його. Ми не мали бажання сидіти по загиджених подвірʼях, слухати шансон, покурювати травичку і озлоблюватися на весь світ, наче хтось щось нам винен. Наша власна культура всі ці роки зачахала — її вбивали безжально, підступно, методично. Вони насміхалися з неї, як легіонери з Христа. Це не моє порівняння, та воно проникло в мене і не відпускає. Так, це було вбивство, я наполягаю на цьому. Вбивство, яке нічим не відрізнялося від убивства людей на Майдані. З нас виховували зомбі, а нам хотілось бути людьми.
Якщо ви запитаєте Жанну, чому вона перейшла на українську, вона розповість вам, що виростала в російськомовному середовищі, де всі навколо спілкувались російською — в сімʼї, в транспорті, в магазині, так що лише в школі на заняттях вчителі говорили українською, щоб на перерві з полегшенням перескочити на російську чи суржик, мовби звільняючись від незручного, але обовʼязкового робочого одягу. Декотрі відверто ненавиділи мову — як вони могли прищепити любов? Жанна — з українського Півдня, з Херсона. В нас у Черкасах ситуація не набагато краща. Дещо змінюється — нехай це крапля в морі, та люди нарешті прокидаються з пʼяного сну.
Коли ми були на Майдані, Жанна розмовляла російською — і ніхто не робив з цього проблеми. Нас розділяла не мова — нас обʼєднувало бажання змінити країну. Ви питаєте, що сталося потім? А ви коли-небудь відчували, як історія наздоганяє вас, дихає вам у потилицю? Історія — серійний убивця, який женеться за вами аж ніяк не для того, щоб освідчитися й подарувати троянди. Ви знаєте, скільки знищено письменників, мислителів, державних діячів? Скільки знищено книжок, викреслено зі словників слів? Вам відома історія літери «ґ», яку викинули з абетки? Я не хочу говорити на цю тему. Жанна — українка, її батьки — українці, вона боялася спілкуватися українською, в себе вдома, в своєму рідному місці. Батьки боялися не в останню чергу за Жанну — піклувалися, якщо це так можна назвати, про її майбутнє; ви уявляєте, що це таке? А дівчина відчувала все це — діти вловлюють незрівнянно
