Червнева злива - Тимофій Гаврилов

Йому відкрилися трупи, скидані одне на одне тіла жінок і чоловіків, пойнятих розкладом, з чорними слідами тортур; з викрученими руками, розпоротими животами, видертими геніталями. Їх звозили сюди і тут катували.

Він втупився в лице, що визирало з напху знеосіблених тіл, до невпізнання спотворене людське обличчя, від якого мало що залишилося.

— À la guerre comme à la guerre.

Він обернувся на Алінин голос, проте Аліни вже не було.

Докурив цигарку, а тоді підошвою розтер недопалок.

Вечоріло. Хмари в небі темнішали і здавались від цього налитішими й важчими. Їхні черева висли низько над дахами. Сутінки перетворювали будинки на нігрозинові прямокутники, вертикальні й горизонтальні.

Він висунув пластиковий стілець вуличної кавʼярні. На танцмайданчику вигоцували пари. За одним зі столиків збуджено гомоніли.

Присутні нагадували фігурки лялькового театру, щось недійсне відчувалося в них — у рухах танцювальників, у вовтузні компанії, що раз у раз вибухала безжурним реготом.

Він довго прочекав на тролейбус, а тоді почвалав пішки. Це не так далеко. Він брав не такі відстані. Залишилося сміховинно мало.

Дерева й кущі зібгали простір в клубок. Рушив туди, продираючись крізь галуззя, — йому здалося, наче в глибині подвірʼя хтось є. Дві масивні «А», зʼєднані трубою, такою ж завгрубшки, а з неї спадали металеві прути.

Хлопчик, який сидів на гойдалці, мав таке саме, як у нього, волосся. Мав його очі. І ту саму картату сорочку, яку він носив, коли йому було девʼять. І плямку. Крихітну плямку на лівій щоці, в нього теперішнього сховану під густою щетиною.

Він інстинктивно зиркнув на хлопчикові ноги, що випиналися з шортів, але те, слідів чого шукав, сталось пізніше; на коліні назавжди залишився шрам.

З нагрудної кишені виглядав краєчок хустинки. Він вподобав мати її, потому як побачив таку в свого діда, якого знав з тієї єдиної, чорно-білої фотографії. Його переконували, що зараз так не ходять, але він уперто носив її.

Ніде ні травинки. Раптом рослинність кудись зникла, вся зелень. Це викликало в ньому подив і невиразний спогад.

Хлопчик дивився прямо в його очі, сумно і запитально.

Він здригнувся.

Якоїсь миті він не витримав того погляду.

— Неправда!

Він сказав це з притиском.

Ймовірно, він вигукнув це.

Не стямився, коли вихопив зброю.

Куля прошила тіло. Звідти, куди вона влучила, зацебеніла червона рідина.

— Ти ж знаєш, що це не так, — повторив самими лише губами.

Українська Ґерніка

Ми закохалися на Майдані. Євген прибув з аеропорту, маршруткою до Харківської, а звідти метрополітеном. Рухався разом з людьми, допитливо роззираючись навколо. Хлопця цікавило все — голоси, що озвучували оголошення; люди, які їхали на ескалаторі вгору, тоді як він спускався вниз, глибше і глибше, з захмарного неба в лабіринт під землею; поспішальники, які оминали його, майже бігли, наче боялися проґавити потяг, так ніби той — останній; рекламні вітрини між поручнями; плитка, якою викладена станція...

Йшло до зими, а в серці буяла весна. Прекрасне, неперевершене відчуття. Рішення було прийняте спонтанно, хлопець не вагався і не обмірковував його, воно визріло в ньому давно і лише чекало на слушну мить.

Обставини сприяли йому — здійснювалася його заповітна мрія. Останньої миті купив квиток. Заскочив в автобус, коли той рушав. Встиг на посадку за секунду до того, як вона завершилася.

Літак, в якому зайняв місце біля ілюмінатора, викотившись на злітну смугу, пригальмував, а тоді раптово почав набирати швидкість. Й ось громіздка машина відірвалася від землі, стрімко набираючи висоту. Побачив, як сховалось шасі.

Літак — птах, на якому летів, а він — Нільс Гольґерсон. «Дивовижна пригода» — перша історія, яку самотужки осилив від «А» до «Я», прочитавши, мабуть, з десяток разів. Зі стрільчастим вікном на обкладинці, за яким пролітав дикий гусь з карликом-пасажиром і ґномом у ковпаку на віконній лутці. Він вишколив сам себе. Сам себе навчив рідної мови. І навчив себе ніколи її не розівчитися.

Летів туди, де на нього чекав усміхнений хлопчик, щоб нарешті зʼєднатися з ним і вже ніколи не розлучатися. Всі ці роки хлопчик терпляче чекав на нього. Він обійме його міцно і стужено, як вітаються по довгій, дуже довгій розлуці.

Пісня повернення забриніла спершу тихо, подібно до жебоніння, яким звіщає про себе гірська вода, й ось уже вона була всім, і все було нею: вона лилася сонячним промінням, іскрилася на поверхні літака, мережалась павутинкою в міжшибʼї ілюмінатора, ставала блакитною, як блакить безхмарного неба. Був її словами, мелодією, поетичним рядком.

Від станції до станції у вагон набивалося більше і більше пасажирів. Спрагло вслухався у назви станцій й озвучені літературною мовою оголошення. Мова була містком над темним, бурливим урвищем часу, таємницею, що ділив із сестрою, яку навчив нею читати й писати.

Так здобув собі спільницю — відтоді їх обʼєднувало щось більше за кревне рідство. Згодом, коли сестра знайде його щоденник, їй відкриється глибина — ментальне розширення брата, якого вона не достатньо добре знала. Він сам себе не достатньо добре знав, і нотатник був місцем його самопізнання. Проте в щоденнику не стоятиме того, чого вона там гарячково шукатиме.

Було чимало таких, як він, і вони так само їхали, тримаючись за поручень, дехто читав при цьому книжку. Усміх не сходив з Євгенових губ, примістився метеликом, розкривши крильця, візитка у світі, в якому виростав, куди його вкинуло, як ото хвиля вихлюпує на берег — лагідний, сонячний, привітний.

Він врятувався. Вони врятувалися втрьох: мати, сестра і Євген. У свій ранній вік опинився в чарівному замку, де все, однак, було справжнє й просте.

Прибув у великій ейфорії, наче надхмарна висота, на якій летів, окрилила його. Літак давно приземлився, хлопець пройшов контроль і дивився, як наближалося місто, ніби не маршрутка мчала йому назустріч, а воно їй: згасне бліде, сповнене тривоги сонце дня, та палахкотітиме вогник в Євгеновому серці.

— Моє місце тут.

Ми всі спізнавали хвилювання. Кожний із нас мав відчуття, що щось змінюється і ми дотичні до цього: ми робимо ці зміни. Це підтримувало і надихало нас. Це наше майбутнє, і рухало нами єдине бажання: не дати вкрасти його.

В девʼяностих нам відібрали дитинство, у більшості нас. Ніхто нічого за нас не владнає — те, що робимо, ми робимо для себе. Авжеж, ми егоїсти: нами рухає бажання нормально жити у власній країні. Ми претендуємо на те, щоб творити її. Це наша земля, ми тут