Книга Балтиморів - Жоель Діккер
Гіллель не з’явився.
Маршал знову прийшов до дядечка Сола.
— Де ваш син, пане Ґольдмане?
— Не знаю.
— Його вже кілька днів немає в університеті.
— Він дорослий і сам знає, що робить.
— Тиждень тому він зняв усі гроші зі свого рахунку. До речі, звідки в нього стільки грошви?
— Два роки тому померла його мати. Це його частка від спадщини.
— Отож ваш син зник із такою сумою грошей одночасно зі своїм другом, якого ми шукаємо. Гадаю, ви розумієте, про що я.
— Нітрохи, пане інспекторе. Мій син може на власний розсуд орудувати своїм часом і своїми грішми. Ми живемо у вільній країні, чи не так?
Гіллель із Вуді були за двадцять миль від Коді, у Вайомінґу. Вони мешкали в невеличкому мотелі, де заплатили готівкою, а господар його не ставив ніяких запитань. Вони не знали, як перетнути кордон із Канадою, боялися, що їх затримають. Але в мотелі принаймні були у безпеці.
Мали невеличку кухню, тож могли готувати їжу й не виходити з дому. Запаслися макаронами і рисом, їх можна було довго зберігати, і вони не псувалися.
Мріяли про Юкон. Оце їх і підтримувало. Уявляли собі хату з колод на березі озера. Довкруги дика природа. Вони зароблятимуть на життя, вряди-годи вибираючись до Вайтгорза, щоб трохи попрацювати в місцевих мешканців, як робили вони тоді, коли були садівниками Ґольдманами.
Я весь час думав про них. Питав себе, де вони зараз. Дивився в небо і думав, що вони теж бачать його. Але звідки? І чому вони нічого не сказали мені про свій намір?
*
16 листопада 2004 року
Уже три тижні вони тікали від поліції. Служба федеральних маршалів шукала й Гіллеля, обвинувативши його в допомозі втікачеві від правосуддя. Та їм пощастило: шукали їх не дуже ретельно. Федеральна поліція переймалася пошуком набагато небезпечніших злочинців, тому на Вуді з Гіллелем скерували дуже обмежені сили. У таких випадках утікачів ловили під час проходження контролю або ж тоді, коли їм бракувало грошей. Та з Вуді й Гіллелем було не так. Вони й носа не показували зі своєї кімнати. У них було чималенько грошей із собою.
— Поки ми нікуди не вилазимо, все буде гаразд, — сказав Гіллель.
Вони не могли сидіти довго в приміщенні. Це була та сама в’язниця. Їм треба було спробувати перейти кордон чи принаймні змінити мотель, щоб ухопити бодай ковток повітря.
Через два дні вони подалися до Монтани.
Краєвиди були приголомшливі. Відчувалося, що Юкон близько. У Бозмені, в штаті Монтана, вони познайомилися з одним чоловіком у барі для мотоциклістів, який по секрету сказав, що за двадцять тисяч доларів може зробити фальшиві документи. Гроші були чималі, та вони погодилися. Фальшиві папери зробили б їх невидимками, а значить, дозволили б їм уціліти.
Чоловік запропонував поїхати до найближчого гаража, щоб сфотографувати їх на документи. Вони подалися туди автомобілем, а він на мотоциклі. Але то була пастка: коли вони вийшли з авто, їх оточив гурт озброєних мотоциклістів. Націлили на них зброю, обшукали і забрали торбину з грішми.
*
19 листопада 2004 року
У них лишилася тисяча доларів, яку Гіллель заховав у внутрішню кишеню куртки. Першу ніч вони пробули в автомобілі на стоянці.
Наступного дня подалися на північ. План їхній провалився. Без грошей вони нікуди не потраплять. Пальне поглинало ті крихти, що в них іще лишилися. Вуді вже ладен був когось пограбувати. Гіллель відрадив його. Їм треба було знайти роботу. Бодай яку-небудь. І не привертати уваги.
Уночі з 20-го на 21 листопада вони спали в автомобілі на паркувальному майданчику в Монтані. О третій ранку їх розбудив стукіт у шибку і сніп яскравого світла. То був поліцейський.
Гіллель звелів Вуді триматися спокійно. Опустив шибку.
— Ви не маєте права ночувати на паркувальному майданчику.
— Вибачте, пане інспекторе, — відказав Гіллель. — Ми зараз поїдемо.
— Залишайтеся в автомобілі. Дайте мені ваші права і документи особи, яка вас супроводжує.
Гіллель побачив, як в очах Вуді промайнула паніка. Він прошепотів, щоб той віддав документи. Простягнув папери поліцейському, і той подався до свого авто, щоб перевірити їх.
— Що будемо робити? — запитав Вуді.
— Зараз я рушу і ми втечемо.
— За п’ять хвилин нас переслідуватиме вся поліція штату. Ми не втечемо.
— А що ти пропонуєш?
Нічого не сказавши на те, Вуді відчинив дверцята і вийшов надвір. Гіллель почув, як поліцейський закричав:
— Поверніться до автомобіля! Негайно сядьте в автомобіль!
Вуді раптом вихопив револьвер і вистрілив. Раз, потім удруге. Кулі прошили лобове скло. Поліціант сховався за автомобілем і вистрілив у відповідь, та Вуді вже був поруч і вистрілив у нього. Перша куля поцілила тому в груди. Вуді вистрілив іще чотири рази. Потім побіг до авто. Гіллель був приголомшений. Він затулив вуха долонями.
— Рушай! — крикнув Вуді. — Рушай!
Гіллель послухався й рвонув із місця, аж шини завищали.
Вони нікого не зустріли. Потім звернули на лісову дорогу і зупинилися лише тоді, як упевнилися, що поміж деревами їх не видно.
Гіллель вискочив з авто.
— Ти геть сказився! — крикнув він. — Що ти оце накоїв, що ти накоїв, о боже!
— Або він, або ми, Гілле! Він або ми!
— Ти вбив людину, Вуді! Ми вбили людину!
— У мене це тільки друге вбивство, — майже цинічно відказав Вуді. — А ти що собі гадав, Гіллелю! Що ми накиваємо п’ятами і все буде гаразд? Мене ж шукають.
— Я й не підозрював, що в тебе зброя.
— Ти забрав би її в мене, якби я тобі сказав.
— А певно. Дай-но її сюди.
— Нізащо. Уяви собі, що тебе з нею зловлять…
— Дай її мені! Я викину. Дай, Вуді, а то наші шляхи тут-таки і розійдуться!
Якусь мить повагавшись, Вуді простягнув йому револьвер. Гіллель зник поміж деревами. Там у долині була річка, і Вуді почув, як Гіллель кинув зброю у воду. Потім повернувся геть блідий.
— Що сталося? — запитав Вуді.
— Наші документи… Вони ж у поліцейського лишилися.
Вуді обхопив голову долонями. Згарячу він геть
